Дипломат, «Майдан закордонних справ»

Богдан Яременко: Чому «містера ООН» Сергеєва відкликають до України

Богдан Яременко, дипломат
Богдан Яременко, дипломат

Сьогодні мудро відключив на ніч телефон. Тому ніхто зі знайомих чи незнайомих журналістів не зміг «домогтися» мене з нагальними проханнями «прояснити», за влучним висловом однієї знайомої, «с…ч, що здійнявся в ФБ з приводу Сергеєва». Роблю це зараз, із запізненням у часі (Богдан Яременко наразі перебуває у Сполучених Штатах. – ред) не в останню чергу ще й тому, що з усіх порядних і готових завжди висловитися блогерів я був єдиним, хто недавно з ним бачився.

Юрій Сергеєв – людина, яка запросила мене свого часу на роботу в МЗС. Це мій перший учитель у дипломатичній професії. Природно, я не можу бути об’єктивним. Але спробую.
Юрій Анатолійович один з найтитулованіших, авторитетних, знаючих професійних дипломатів, яких має Україна. Тому, очевидно, замість традиційних 4-5 років закордонного відрядження посла його тримали за кордоном, якщо мені не зраджує пам’ять, років 12.

Спершу 3-4 роки Юрій Сергеєв успішно працював на посаді посла України в Франції. А вже в Парижі отримав нове призначення – постійним представником України при ООН, і на цій посаді пропрацював останні 8,5 року.

Я абсолютно не іронізую, коли стверджую, що Сергеєва так довго тримають за кордоном через його високі професійні якості. Держава, за законом, несе відповідальність за працевлаштування дипломата після його повернення із закордонного відрядження на Батьківщину. Юрій Сергеєв відбув на роботу до Парижа з посади, якщо знову ж таки мені не зраджує пам’ять, державного секретаря МЗС України (зараз це еквівалент першого заступника міністра). Більше того, в Україні з моменту його від’їзду стало модно призначати на такі посади людей, які або можуть забезпечити контроль за переливаннями в якійсь сфері бюджетних коштів до приватних кишень, або просто безкінечно чи безмежно лояльних людей.

От не думаю, що будь-хто в Україні стверджуватиме, що Сергеєв належить до категорії «професійно відданих комусь» держслужбовців. Тому посаду міністра чи першого чи простого заступника міністра для нього підшукати складно (хоча такі посади, справедливості заради скажемо, ніколи легко не знаходяться).

Є ще й інша причина. Є такі посадовці, які – куди б їх не призначили – дуже скоро заповнюють собою увесь адміністративний чи професійний простір, передбачений функціональними обов’язками, а потім дуже швидко виходять поза межі формальних обов’язків. Мова йде про авторитетних, масштабних особистостей. Такі люди спроможні дуже швидко ставати центром ухвалення рішень, без якого ніщо навколо них не працює.

Можна здогадатися, що не кожен керівник захоче мати при собі такого підлеглого. Таких людей прийнято тримати подалі, щоб вони не створювали загрози для владарювання. Це щодо причин, через які, очевидно, Юрій Сергеєв не міг так довго повернутися на Батьківщину.

Але факт є фактом, Юрій Анатолійович побив усі рекорди української дипломатії новітньої доби щодо тривалості перебування за кордоном. Тому, природно, що його повернення вже давно обговорювалось і стояло на порядку денному. Це мало колись статись. І ніхто краще за Юрія Сергеєва цього не розумів. Тому він уже давно був, як то кажуть, зі спакованими валізами, очікуючи наказу повернутися. Юрій Сергеєв, безумовно, не є людиною, яку можна залякати необхідністю повернутися на Батьківщину. Це такий радянських дипломатичний жарт: «Не надо нас Родиной пугать».

Тож не потрібно шукати сенсацій там, де їх немає. Юрій Сергеєв знав, що за кілька годин має бути опублікований указ про його звільнення, і почувався з цієї нагоди розслабленим та задоволеним.

Замість нього до Нью-Йорка відправляється Володимир Єльченко. Це було зрозуміло вже тоді, коли нинішнього посла в РФ включили у вересні до складу делегації України на сесію Генеральної асамблеї ООН.

Якщо Юрій Сергеєв у свідомості багатьох українців став своєрідним «містером ООН», то Володимир Єльченко таким «містером ООН» уже давно був. Ходять чутки, що він у ООН народився. Це, природно, жарт. Але лише частково, бо для Володимира Єльченка в ООН немає загадок і незнайомих речей.

Говорять про його пророcійськість. Не переконаний. Треба розуміти, що дурних цитат із публікацій у ЗМІ можна натягати про кожного активного і досвідченого дипломата. Інколи доводиться говорити не те, що хочеш, не те, що думаєш, а те – що потрібно. Та оскільки за півтора року війни Володимир Єльченко намагався бути послом України в Росії, в сенсі – не поспішав робити категоричних чи рішучих заяв на адресу РФ – то, сподіваюсь, він розуміє, що громадськість не спустить з нього пильного ока. Тому поживемо – побачимо.

А наразі – одного професійного дипломата біля керма представництва України при ООН змінив інший не менш професійний дипломат.

Усім – щасливого плавання! А ми уважно спостерігатимемо за розвитком подій на суші.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ