Письменник, заступник командира батальйону «ОУН»

Борис Гуменюк: Двобій людини з танком

Борис Гуменюк, письменник, заступник командира батальйону ОУН
Борис Гуменюк, письменник, заступник командира батальйону ОУН

Підбігає хлопчисько. Смикає за рукав. Замурзаний, захеканий, солдат-юнак. Камуфляж обвис. Завеликий на нього на добрих два розміри. Такі ж берці. Навіть не берці – кирзові чоботи. В таких воювали ще за минулої війни.

З рани на стегні стікає кров. Вифарбовує штанину на червоно. Кров знайшла шпарину, витікає зі скаліченого взуття, залишає помітний слід на сухій минулорічній траві, на масному снігу, на розкислому чорноземі. Хлопчина навіть не здогадується, наскільки помітний залишає по собі слід. Його кров за мить – стане його землею.

Говорить: «Тут наші в окопі. Цей танк знає про це. Він полює на них. Треба його прибрати. Я не дам ради з автоматом. У вас РПГ. Це тільки ви можете.
Справді. У мене в руках РПГ. Як воно у мене опинилося – як я сам потрапив сюди – ніяк не можу згадати».

Гаразд. Зараз це не важливо. Треба рятувати своїх.

Намагаюся пригадати теорію. Безліч разів бачив, як це роблять інші, а самому досі ще жодного разу не доводилося стріляти із цієї штуки. І куди. По танку. Згадую, де у танка слабке місце. Збоку. Треба цілитись під башню. Піднімаю очі, щоб оцінити відстань. Стовбенію.

Він тут. Просто переді мною. Руку простягни. Якихось 10 кроків.

Я чомусь не чую, як працює його двигун. Я – глухий. У мене контузія. Мабуть. Стає дико страшно. І якось трохи жаль себе. Якщо він побачить нас – переріже чергою навпіл.

У цьому місці прийнято згадувати дитинство, передивлятися картинки з життя за одну мить. Зі мною нічого такого не трапилося. Я лише пам’ятав, що хотів написати роман про війну. Ото й усе. Тепер уже не напишу. Мабуть.

Стріляю. З десяти кроків. Танк спалахує. Горить. Поранений механік намагається вибратися назовні. Я підходжу і знехотя дорізаю його ножем. Командира танку мій напарник, на залишках сил, добиває прикладом.

А потім ми тікаємо. Я тягну на собі вже майже непритомного хлопця.

Ми бачимо ще з десяток ворожих танків, які без поспіху пересуваються по полю, наче химерні чудовиська. Гусеницями вишукують наших. Вони їх не бачать. Наші – в землі. В землі вони їх не знайдуть.

Ми продовжуємо тікати, але майже не пересуваємося. Кожен наступний крок дається з неймовірною важкістю. Відкидаю РПГ, залишаю підсумок із гранатами і автомата, скидаю бронежилета, каску. Тільки хлопця не залишаю.

Думаю роззутися. Скинути важкенні берці, обліплені грудою живого болота. Так буде легше йти. Але як я буду добиратися до наших на цю пору року босий? Сніг місцями лежить. Середина лютого. Думаю.

Піднімаю погляд. Бачу танк. Просто перед нами вигулькнув з очеретів. Цілиться. Наводить гармату. Мить. Затамовую подих. Чую, як серце ламає ребра. Закриваю очі. Постріл! Все.

Ні. Не все. Я – думаю. Я себе осягаю. Я – є. Я – живий. Я в іншому місці. І це не поле бою. І таке спустошення, така втома, і така неймовірна радість!

З військового щоденника

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ