Письменник, заступник командира батальйону «ОУН»

Борис Гуменюк: Не соціаліст, а розбійник

Борис Гуменюк, письменник, заступник командира батальйону ОУН
Борис Гуменюк, письменник, заступник командира батальйону ОУН

— Шо ти обнімаєш ту буржуйку, наче то дупа твоєї Соломії, — каже голос із темряви. —  Посунься. Дай людям з холоду обігрітися, — «люди» це я і їхній ротний командир.

Пригинаю голову, каска однаково дістає стелі. Однією рукою намацую стіну, іншою притримую автомата. Проходимо далі всередину.

У бліндажі темно. Коли темно, то наче не так холодно. Генератор запускають лише в крайньому разі. До позицій ворога 400 метрів. На звук б’ють. Привіт, мужики. Дай Боже здоровля й тобі.

— Якби ви знали, яка дупа в моєї Соломії! – озивається другий голос від грубки, дочекавшись, коли всі всядуться. Регіт. Підтрунюють одне над одним. Добре. Живі.

Прогримів вибух. Стіни здригнулися. Цівка піску посипалася зі стелі. Одиночний постріл з боку сєпарів. Провірка «на бдітєльность». Здається, з СПГ.

— Шось ти останнім часом ходиш зажурений, Лемку? – той самий голос із темряви. — Ану кажи, шо тебе гризе?

— А як мені не журитиси? – чергова фраза змушує мене посміхнутися; в моєму дитинстві так розмовляли казки. — Півтора року воюю в ОУНівському підрозділі, і раптом — всьо! Фертик! Пропав жовнір! Пропав чоловік!

— Ти, тойво, заспокійся. Випий чаю. Тобі який краще? Дохтор каже — липовий. А не приповідай, як баба. Кажи толком: шо тобі є?

— Шо мені є, шо мені є! Я, цейво (навіть стидно сказати), гей би соціаліст.

Пауза тривала стільки, стільки зазвичай летить мінометна міна перед тим, як гепнутися десь коло тебе, себто секунд 5 або 6.

— Хто ти є, Лемку?! (А бодай би тя грім ясний пальнув!) А я ше спав із ним під їдним бушлатом, з їдної тарілки їв!

— Соціаліст.

— Ади! Коло буржуйки мозок розпарив. Геть від сеї войни здурів.

— Та то він косить на дурку, — озвався третій. — Хоче, шоб його комісували. Мовляв, дивіться – я дурний, як Павка Корчагін. Завдайте мені шпалу на плечі й покажіть, у якім боці Стрий.

Сміх.

– Ви кричіть на мене, братчики, кричіть, бо я вже чоловік пропащий. Куди не йду, шо не думаю, а думка на їдно навертає: забрати всьо в багатих і роздати бідним. Забрати всьо в багатих і роздати бідним. Ая! І хто я після сего? Соціаліст!

Наступна пауза тривала ті самі секунд 5-6. А потім хвилину бліндаж розривав сміх.

– Подивися на сего соціаліста! – казав перший голос із темряви. – А, может, ти розбійник? Лемки всі батяри. І ти – один з них.

– І шо, правда! Таке може бути? Я ніякий не соціаліст? (Сказати по правді, соціалістом мені було би бути позорно). А розбійник – то єнча справа! Розбійники в почоті. Розбійник – то файний чоловік!

Прийшов розвідник. Протиснувся боком у тісне приміщення. Присвітив ліхтариком. Знадвору війнуло холодом. Розмова, наче нехитрі солдатські пожитки на шнурку, зависла у повітрі.

Мені час. До кулеметників. На іншу позицію. Недослухану історію довелося обірвати на півслові, всупереч літературним нормам. Закони письма безсилі там, де діють закони війни.

Бувайте, хлопці. Бережіть себе.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ