Борис Гуменюк, письменник, заступник командира батальйону ОУН
Борис Гуменюк, письменник, заступник командира батальйону ОУН

— Шо ти обнімаєш ту буржуйку, наче то дупа твоєї Соломії, — каже голос із темряви. —  Посунься. Дай людям з холоду обігрітися, — «люди» це я і їхній ротний командир.

Пригинаю голову, каска однаково дістає стелі. Однією рукою намацую стіну, іншою притримую автомата. Проходимо далі всередину.

У бліндажі темно. Коли темно, то наче не так холодно. Генератор запускають лише в крайньому разі. До позицій ворога 400 метрів. На звук б’ють. Привіт, мужики. Дай Боже здоровля й тобі.

— Якби ви знали, яка дупа в моєї Соломії! – озивається другий голос від грубки, дочекавшись, коли всі всядуться. Регіт. Підтрунюють одне над одним. Добре. Живі.

Прогримів вибух. Стіни здригнулися. Цівка піску посипалася зі стелі. Одиночний постріл з боку сєпарів. Провірка «на бдітєльность». Здається, з СПГ.

— Шось ти останнім часом ходиш зажурений, Лемку? – той самий голос із темряви. — Ану кажи, шо тебе гризе?

— А як мені не журитиси? – чергова фраза змушує мене посміхнутися; в моєму дитинстві так розмовляли казки. — Півтора року воюю в ОУНівському підрозділі, і раптом — всьо! Фертик! Пропав жовнір! Пропав чоловік!

— Ти, тойво, заспокійся. Випий чаю. Тобі який краще? Дохтор каже — липовий. А не приповідай, як баба. Кажи толком: шо тобі є?

— Шо мені є, шо мені є! Я, цейво (навіть стидно сказати), гей би соціаліст.

Пауза тривала стільки, стільки зазвичай летить мінометна міна перед тим, як гепнутися десь коло тебе, себто секунд 5 або 6.

— Хто ти є, Лемку?! (А бодай би тя грім ясний пальнув!) А я ше спав із ним під їдним бушлатом, з їдної тарілки їв!

— Соціаліст.

— Ади! Коло буржуйки мозок розпарив. Геть від сеї войни здурів.

— Та то він косить на дурку, — озвався третій. — Хоче, шоб його комісували. Мовляв, дивіться – я дурний, як Павка Корчагін. Завдайте мені шпалу на плечі й покажіть, у якім боці Стрий.

Сміх.

– Ви кричіть на мене, братчики, кричіть, бо я вже чоловік пропащий. Куди не йду, шо не думаю, а думка на їдно навертає: забрати всьо в багатих і роздати бідним. Забрати всьо в багатих і роздати бідним. Ая! І хто я після сего? Соціаліст!

Наступна пауза тривала ті самі секунд 5-6. А потім хвилину бліндаж розривав сміх.

– Подивися на сего соціаліста! – казав перший голос із темряви. – А, может, ти розбійник? Лемки всі батяри. І ти – один з них.

– І шо, правда! Таке може бути? Я ніякий не соціаліст? (Сказати по правді, соціалістом мені було би бути позорно). А розбійник – то єнча справа! Розбійники в почоті. Розбійник – то файний чоловік!

Прийшов розвідник. Протиснувся боком у тісне приміщення. Присвітив ліхтариком. Знадвору війнуло холодом. Розмова, наче нехитрі солдатські пожитки на шнурку, зависла у повітрі.

Мені час. До кулеметників. На іншу позицію. Недослухану історію довелося обірвати на півслові, всупереч літературним нормам. Закони письма безсилі там, де діють закони війни.

Бувайте, хлопці. Бережіть себе.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ