Волонтерка

Дана Ярова: Боюся забути і простити

Дана Ярова, волонтерка
Дана Ярова, волонтерка

Чого я боюся, то це — забути.

Сказати чесно, вже багато що стерлося з пам’яті. Вже багато що не пам’ятаю із тих жахів, які приніс русскій мір у мою країну.

Лютий 2015 року. Обвал перекриття аеропорту. Багато безвісти зниклих наших хлопців, маса поранених, полонених. 200-х, тіла яких не віддавали сепари.

Створювала базу всіх родичів, хто шукав своїх синів, чоловіків, батьків.

Страшний момент, усе в тумані. Щодня доводилося зідзвонюватися з величезною кількістю людей. Щодня чиїйсь матері треба було говорити страшні слова: «Ваш син у морзі, будьте на зв’язку».

Батька одного хлопця не забуду ніколи.

Сьогодні з Тетяною Губою згадували, в який він був бригаді та як його звали, не згадали. Батько дзвонив щодня протягом місяця.

«Доченька, — говорив він. — Мій синочок був у таких черевичках, я йому сам їх купував. Я зараз вам скину фотографію цих черевичків».

Спочатку я його заспокоювала. Були надії, що просто немає зв’язку. Потім — що взяли в полон. Але минали дні, й надій ставало все менше й менше.

Сепари не віддавали тіло. Так минув місяць.

Через місяць подзвонила Таня Губа і сказала — що тіло, яке забрали у сепарів, ідентифікували… За черевичками…

Того дня мені знову зателефонував його батько.

Я дала слабину й попросила його подзвонити Тані.

Я без слів ридала в трубку. Він теж плакав і говорив:

«Донечко, не плач, не рви серце. Я знаю, що він загинув. Мені б тільки тіло забрати поховати. Він був у черевичках, я вам фото висилав».

Я ридала ніч. Це був єдиний син, якого шалено любив батько.

А фото тих черевичків донині стоїть у мене перед очима.

Я дуже боюся це все забути. Дуже боюся забути…

І не дай, Боже, пробачити.

 

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ