Іван Семесюк: Що робити з пам’ятником Щорсу в Києві

Іван Семесюк, художник, скульптор
Іван Семесюк, художник, скульптор

Простирадло гніву й подиву.

З приводу пам’ятника Щорсу, шановні, є дуже хороша метода, як визначитися щодо його подальшої долі. Це якщо ви поки не визначились, бо думок блукає багато.

Зараз існує чимало книжок і матеріалів, присвячених так званому червоному терору, котрий офіційно розпочався з моменту випуску більшовицького декрета від 5 вересня 1918 року, але фактично практикувався і до цієї дати.

Берете, наприклад, книжку Мєльгунова С. П. «Красный террор в России: 1918-1923». Уважно її читаєте. І нехай слово Росія не вводе вас в оману, бо нас це стосується чи не першочергово. Або якусь іншу книжку.

Існує масив свідоцтв про червоний терор в Києві, дуже красномовних і ретельно зафіксованих. Настільки красномовних, що озвучувати їх зараз, в цю прекрасну затишну днину, не хочеться.

Отже, читаєте. Потім, коли вся ця інформація осяде і перетравиться у вашій свідомості, ви маєте поїхати до пам’ятника Щорсу, сісти там на лавочку, покурити, попити кави з кіоска. Пригадати прочитане. Подивитися на кінного більшовика. Ще раз пригадати.

Можна, наприклад, пригадати заживо закопаних у землю людей. Можна пригадати закатованих за всіма монгольськими технологіями киян, з відірваними (не відрубаними або відрізаними, а саме з відірваними) головами. Ще можна згадати тіла киян, патраних, мов свиней, без внутрішніх органів, з вирваними кишковиками. Або вирваними заживо очима. Або порубаними заживо на шматки.

І це не лише Київ. А ще є Харків. І все це, шановні, не десь там у сраці-мотиці, ні. Це великі на той час університетські міста, майже столичні. А ще був колишній наш Таганрог. А ще був закатований і вибитий Крим. І ще багато чого було, дуже живописного. Дуже багато. До сказу багато.

Процитую з джерела.

«Жить в этом кошмаре, видеть всё это – и то трудно было оставаться здоровым. А для сотрудников ЧК – это невозможно. Когда передо мной встают образы Авдохина, Терехова, Асмолова, Никифорова – комендантов ВУЧК Угарова, Абнавера и Гуща из Губчека, то ведь это все совершенно ненормальные люди, садисты, кокаинисты, почти утерявшие облик человеческий.

Я же отмечу, что как раз за заслуги в должности «коменданта Киева» Николай Щорс, уже по решению Временного рабоче-крестьянского правительства Украины, был награждён почётным золотым оружием».

І тут постає питання художньої цінності монумента. Так, дійсно, з усіх наявних в Україні кінних монументів цей, очевидно, є найдовершенішим, зробленим професійно, з глибоким розумінням — що таке скульптура і як це слід робити. Скульптура дуже якісна. Це не дивно, бо її автором є легендарний скульптор Лисенко.

Тут я можу лише зауважити, що чим якісніша в художньому плані пропаганда, тим вона небезпечніша. Це лише й тільки пропаганда, а не увічнення пам’яті, бо вся комуністична біографія Щорса притягнута за вуха.

Підвищена художня цінність легітимізує пропаганду, намагається пропхати її у вічність. Так, це дуже якісна пропаганда, перфектна пропаганда найвищого класу. І вона хоче, мов вірус, знову проскочити у наше майбутнє.

Мій висновок простий — Щорса на***, але делікатно. Він має стояти у внутрішньому дворі Академії мистецтв — як цінний навчальний артефакт, бо досвід скульптора Лисенка дуже згодиться майбутнім поколінням скульпторів. Але пам’ятника Моторолі або Гіві сторічної давнини в Києві не має бути.

Просто пам’ятайте людей, зв’язаних попарно (молода мати й восьмирічна дочка, як реальний приклад) і заживо закопаних у могилу. В Києві. 100 років тому.

Або просто йдіть нафіг, позбавлені сердець почвари.

Всім спасибі, можна розходитися по печерах.

Пам'ятник Щорсу

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ