Костя Місюра: Чому українці не можуть створити потужну діаспору

Костя Місюра, блогер. Живе в Торонто
Костя Місюра, блогер. Живе в Торонто

Як я вже неодноразово казав, я геть не схильний ідеалізувати нас, українців, чи стверджувати, що ми, там, най… , най…, бо це не так, як показує і мій власний досвід, і простий аналіз історичних подій. За що мене свої ж неодноразово «журили», що це, мовляв, непатріотично, так не можна.

Та ні, шановні, можна і треба. Одразу зауважу, що мої висновки базуються на тому, що я бачу отут у Канаді та що бачив в Україні. І це стосується не лише останньої хвилі «совкової» еміграції, яка повторює у мініатюрі сучасне українське суспільство. Серед останньої хвилі повно і «вати» і путінофанів, і «руськава міра». Але ж ті, хто сюди втрапив раніш, де вони?

Чутки про якусь організовану і потужну діаспору дуже і дуже перебільшені. Попри кількість, українці так і не створили якусь дієву спільноту, як, хоча б, ті ж італійці, які захопили будівельний бізнес і не тільки.

Чому? Висловлю свій особистий погляд. Найперше – психологічний портрет. Ну, як, вибачте, порода собак. Одні виведені для полювання на лисів у норах, інші – на птицю, треті – на кабана тощо. Те саме і народи. Історія, природний відбір «заточили» нас трохи по іншому. Ми схильні все ж таки триматись якось купи, але геть не сприймаємо жодні організаційні структури, де хтось кимось хоч трохи керує.

Золоту, діамантову можливість створити потужну державу мали у 1917-1918 роках. Розпорошились по атаманам, директоріям, УНР, Махно, червоні, зелені… Поки мільйонний Київ не захопила ватага з 5 тисяч більшовиків. На захист вийшли 300 гінмазистів. Ганьба насправді, та це дуже яскрава ілюстрація. Ми ще сприймаємо те, що нами керує хтось, але тільки не такий же, як я сам. Цілком вписується Рюрик, якого покликали княжити.

Друге – це патологічна, хвороблива заздрість до успіху ближнього, навіть, коли це цілком справедливий результат розуму і тяжкої праці. Заздрісний попович Петлюра наказав розстіляти полковника Болбочана, який приєднав Крим і почав створювати справжню армію замість розпущеної сопливими пацифістами «винниченками-грушевськими». Це був би реальний порятунок нації.

Як у яку пристойну компанію втрапить китаєць чи філіпінець, то за якийсь час, можеш бути певен, там буде їх уже, як тарганів. Наші ж, здебільшого, «обрубають» контакти, щоб хтось, не дай боже, не попросив допомогти влашуватись туди теж. Іти найматись до свого на роботу вважається дещо «не те». Та й ті, хто вибились чи чогось досягли, мають дурну звичку тим похизуватись перед менш успішними.

Не кажу про всіх, є і цілком позитивні приклади, але у більшості… В Україні це масова демонстрація усім «у пику», що «мені оте можна, а вам – ні», «закони написані для вас, а не для мене, бо я вже над законами».

У «старих демократіях» це вже давно з’їли і висрали ще століття назад та зрозуміли, що дражнити собак – дурна справа. (Якщо то звірі з гідністю, а не якісь задрочені «моськи» з «шавками», звісно).

І ще одне – не витримують наші випробування грошима. У масі своїй. Вогонь і воду проходять, за це повага і захоплення, а щойно доля відсипе у кишеню чи опиниться «біля потоків» – усе, дуже мало хто не скурвлюється.

Я тут трохи займався камінням і колись заскочив у одну компанію, одну з найбільших у місті, де роблять пам’ятники на цвинтарі. Власник бізнесу – українець зі «старої еміграції». З часом дізнався, що він колись давно був обраний однією з громад керувати касою взаємодопомоги. Це була справа виключно громади і жодні державні органи про те не відали з огляду на бажання останніх злупити податки геть з усього. Одного дня каcу «вкрали», а невдовзі той тип придбав компанію. Якби це були італійці, то на нього б, без сумніву, «упала брила» на роботі. Наші ж заріклись від якихось спільних проектів, пустивши сльози і соплі «Бог тебе покарає». Уже кілька десятків років не доходять у того руки і тип процвітає. І це далеко не поодинокий приклад.

Навіщо пишу? А корисно, бо на себе у дзеркало подивтись, щоби побачити на мармизі щось відразливе. Дивись, трохи комусь хоч на крапельку у голові щось зміниться.

Джерело: Kosta Misoura

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ