Марина Данилюк: Чим відрізняється справжній майдан від майдану за погодинним тарифом?

Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка
Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

У 2013-му магнітом мене тянуло на Євромайдан попри післяопераційне виснаження, попри незручності з милицями. Бо то була внутрішня потреба, єднання з людьми твоєї крові і, врешті, там були люди, перевірені роками вогнем, водою і мідними трубами.

У 2016-му ці колони мітингарів за погодинним тарифом, апатично крокуючі місцями запеклих боїв на Грушевського, Інститутській – викликають байдужість і роздратування.

Ці три роки революції та війни з Росією випалили в мені всю романтику, зняли рожеві окуляри, відфільтрували коло товаришів, і кого, здавалось, любила більше всього на світі. Бо для мене не однаково, що людина робила 18-20 лютого 2014 року, її ставлення до подій на Донбасі та в Криму.

Я йшла сьогодні гамірною Інститутською. Згадувала дим, шини, палаючі профспілки, вибиті очі, розбиті голови і трупи під білими закривавленими простирадлами в холі «України». Вперше за довгий час з’явились сльози. Я просто згадала, що мені не однаково щодо лозунгів нормального майдану і сьогодні.

За законність, за зміни, за соціальні ліфти замість соціальних лімузинів кривавими стежками. Проти численних випадкових бобіт будь-якої статі, за громадянську позицію і досвіди замість губатих селфі***льників. І врешті – за нормальний діалог влади з громадянами. Без усього цього нам кожні 10 років проходити ці б***ські пекельні кола без перспективи.

Джерело: Marina Daniluk-Yarmolaeva

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ