Марина Данилюк: Лише один відсоток українців активно допомагає армії

Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка
Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Спортсмени обіймаються зі спортсменами держави-окупанта. Спортсмени-телепні. Але пост не про спортсменів, поруч з якими профільному міністерству варто було приставити цілодобову няньку. Не про спортсменів, як вибірку громадян, яких взагалі нічого не цікавить, крім їх маленького змагально-медального світу.

У нас високий рівень пофігізму. Якось одна розумна людина сказала мені цікаву річ, що «у нас десь 1% активний, регулярно цікавиться життям армії, допомагає їй». 400 тисяч осіб – це велика армія, однак крапля в масштабі 40 мільйонів.

Я цілком допускаю, коли у разі «повномасштабного вторгнення» знайдуться такі, які хутко опанують професію ката. І вибиватимуть стільці з-під ніг тих, кого вішатимуть на телеграфних стовпах. І будуть ті, хто до останнього продавлюватиме мову ненасилля в ЗМІ, коли російська армія буде десь під Вишгородом. І будуть пані, які викладатимуть далі еротичні фото з пляжів, паралельно пописуючи в профілі «аполітична», «это все политики поссорили народ». Ще будуть ті, хто адаптується під усе і зразу, і вестиме образ життя таргана під умовним російським ґауляйтером.

Від чого це пішло? Від виховання. Був 2003 рік. Хлопці вивчали у школі допризовну підготовку. Ми вчилися на медсестер. Наш викладач, військовий пенсіонер був зі своїми душевними кониками. Збирав гриби-парасольки в лісопосадці поруч, смажив їх в столовій навчального комбінату, бо дружина забороняла навіть приносити їх на поріг. Пригощав нас усіх і паралельно викладав нам основи, як виживати в умовах війни. Дивакуватість цього дядька та його розповіді викликали тоді лише смішки: «Хто на нас нападе, кому ми потрібні».

Ми тривалий час жили непідготовленими до війни. Не уявляли загроз. Нам завжди прививали сантименти й тугу за СРСР, дружбу з російським братом. Обов’язкова «Іронія долі» і голубиє огонькі, де п’яні співаки щораз повторювали про єдиний братський народ, скріплюючи все це потрійним поцілунком. Засилля російських зірок в розважальних програмах: «двє звєзди», «танци со звьоздамі». Надмірне захоплення російськими журналістами, які роками вважалися якіснішими, професійнішими, ніж наші.

Серіали про доярок із сільських глибинок Росіі, які будували щастя то з сільським хуліганом, який «щойно повернувся з гарячої точки», то з олігархом із Москви – як ідеал жіночого щастя. Про колорадські стрічки і спроби нав’язати спільний підручник історії вже й згадувати не буду.

Відповідно у нас поколіннями росли спортсмени, жінки, телеаудиторія, які приспали свою обережність. Росія ж не ворог, а ліпший партнер, брат. А коли 23 роки жив в таких переконаннях, тяжко змінити їх за 2,5 роки. Тим більше з мінімальною антипропагандою. Із новими, і більш цинічними кумирами, такими як Монтян, Савченко, Шарій, купою телеканалів і цинічних політиків, які живуть за принципом «після мене хоч потоп».

А спортсмени, тупенькі наші спортсмени – це верхівка айсберга.

Джерело: Marina Daniluk-Yarmolaeva

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ