Марина Данилюк: Україну в ЄС приймуть років за 50

Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка
Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Про Україну і ЄС через 25 років.

Я не поділяю масового песимізму, що нас не візьмуть і не хочуть в найближчій перспективі. Жан-Клод Юнкер у якомусь сенсі навіть великий оптиміст — я Україну в ЄС уявляю років десь через 50. Коли я буду зморщеною бабусею з елегантним костуром у руці й трьома шумними онуками.

Від Євросоюзу нас відділяють зовсім не кордони, безперервна політична хрінь чи купа забобонів і упереджень. Наш камінь на шиї — дрімучий «совок» і егоїстична надія, що якийсь Степан-дурник сам-один зробить усім красиве життя, а я відпочиватиму на теплій печі.

ЄС, НАТО ніколи не прийдуть на  наші сірі, убогі терени — якщо не спробувати зробити щось путнє власними руками.

Якщо ви спілкуєтеся з волонтерами чи військовими, ви почуєте мільйон історій про те — як гальмують процеси старі бюрократи й «совкові» приписи. І яку некволу купу нервів треба витратити, щоби вибити одну маленьку перемогу. Але ці невідомі широкому загалу акули нехило трясуть систему, і перші підсумки може побачити навіть найсумніший песиміст: наша армія поступово перестала бути зібранням тупих і жебраків. Вона навіть воювати за два роки нормально навчилася. Це до питання про перспективу НАТО.

Тепер чисто про ЄС. Євросоюз починається з власних мізків. Ви досі паркуєте свою «хонду акорд» на зеленому газоні біля будинку? Кидаєте пляшки та обгортки прямо в озеро, де п’ять хвилин тому плавали брасом? Добудовуєте балкон розміром як половина «хрущовки», не враховуючи інтересів сусідів? Тоді Торжок вам у руки, а не Париж.

Жити солодкої мрією про Євросоюз і рай на землі просто тут і зараз може лише той, хто не скуштував усіх відтінків життя по-українськи. Я от пам’ятаю, як п’ять років тому мій викладач у топовому вузі вирячував очі й цілком серйозно заявляв: «Ви ж уже працюєте. Хіба вам тяжко заплатити 50 доларів за мій іспит?». І пам’ятаю, як два з половиною роки тому облетіла всі клініки Києва в пошуках якісного фахівця, який би детально описав мою комп’ютерну томограму.

А ще пам’ятаю, як євродепутата Ребекку Хармс відкачували нашатирем у коридорі суду — оскільки німецький політик просто не змогла витримати особливостей правосуддя по-українськи. А ще дуже добре закарбувалося в пам’яті, що таке під час Євромайдану дуже боятися не лише згоріти в Будинку профспілок, а й бути згвалтованою/пограбованою численними «тітушками» — пацанами без особливих занять і моральних цінностей із депресивних містечок всієї країни.

Так ось, з усім цим набором ніякий ЄС нам не світить і навіть не блимає маячком далеко. Я скажу банальність, але кращого рецепта я не знаю: просто потрібно самим щось робити заради змін. І не спускати очей із кнопкодавів, яких ми самі заводимо у владу після кожних виборів.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ