Юрій Гаврилечко: Мінський процес – це шлях до нової «Мюнхенської змови-2015»

Юрій Гаврилечко, експерт Фонду суспільної безпеки
Юрій Гаврилечко, експерт Фонду суспільної безпеки

Свято Незалежності – це завжди добра нагода згадати про минуле, оцінити сьогодення та помріяти про майбутнє. Бо це на даний час єдине державне свято, що стосується цілковито та безпосередньо всієї держави. Ні, є ще «день Конституції», але що в цей день святкують – мені незрозуміло, бо перші 5 років Незалежності в Україні діяла Конституція УРСР, яку ніхто не виконував, потім почала діяти кучмівська Конституція 1996 року, яку теж не виконували, потім була політреформа та Конституція 2004 року, потім – у неправовий спосіб за рішенням Конституційного Суду – повернення до кучмівської Конституції, а за 4 роки – знов реінкарнація політреформи. Ось і залишається День Незалежності.

А незалежність – вона як вагітність – «або є, або немає». Неможливо бути частково незалежним, так саме як і трішечки вагітним. Але, як доводять українські політики, і неможливе стає можливим, коли завзято брехати всі роки Незалежності.
У чергову річницю дня народження держави Президент України не став святкувати з народом, а полетів зустрічатися із «союзниками». Такими «союзними», що жодного зобов’язання не мають, користі з них менше, ніж з нічого, а приклади зради є: підпис Франції на «Будапештському меморандумі», як виявилося минулого року, не вартий чорнил.

І не дивно, що підсумкова заява після перемовин була перенасичена фразами українського президента про «мирний процес», «мінські угоди» та їх дотримання. Гарант української Конституції запевняв «союзників» у том, що, на радість сепаратистам, піде на всіх їхні умови, викладені у «мінських домовленостях»: перепише Основний Закон, дасть владу, проведе амністію… А як інакше розуміти ось ці слова гаранта: «Мені приємно сьогодні констатувати, що Україна неухильно виконує взяті на себе зобов’язання»? При тому, що «ми чітко декларуємо, що на сьогоднішній день, на жаль, саме Російська Федерація і підтримувані нею бойовики становлять єдину загрозу для відновлення миру і стабільності в регіоні».

Цікаві якісь в України «союзники», що з ним радиться Президент: ошукують, гарантій виконання своїх зобов’язань на надають, військовою технікою чи грошима не допомагають, але вимагають змін до Конституції на радість терористам. То, може, це якраз спільники терористів? Бо хто виграє від таких порад – то саме вони. До речі, це почали помічати вже в самій Німеччині. Якщо німецькі експерти розуміють, що подальші поступки терористам можуть призвести до чергового повалення влади в Україні, може, час і представникам українського істеблішменту усвідомити цей ризик? Бо не в усьому лише Путін винен. Його цікавлять власні інтереси, а український президент має перейматися в першу чергу українськими інтересами, а зовсім не німецькими чи французькими. А якраз цього поки що й не помітно.

Німці та французи підтримують так званий Мінській процес через те, що він допомагає знизити їхні втрати від санкцій зараз. Та ще тому, що європейська дипломатія може пишатися «Мюнхенською змовою-1938», аналогом якої поступово стають Мінські домовленості, освячені норманським форматом перемовин.

Мінський процес не просто зрада, це створення умов для отримання «особливого статусу» через сепаратизм для будь-якого регіону України, де знайдеться кількасот озброєних сепаратистів для його проголошення. Саме стільки було в Донецьку та Луганську на початку весни 2014-го. Підтримка Мінського процесу призведе до розпаду України, де кожен її окремий кусень буде в орбіті інтересів сусідніх держав.

P.S. Хто може згадати хоч один бойовий наказ Верховного головнокомандувача української армії за останні майже півтора року? Ну хоч один? Чи це «не його війна», як співає-запитує Святослав Вакарчук?..

Юрій Гаврилечко, експерт Фонду суспільної безпеки

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ