Настя Сніжна: Про що говорять митці усіма доступними мовами

Що таке війна? Є безліч свідчень, залишених митцями ХХ століття, які сформували наше уявлення про війну. Та тепер вже немає масових баталій, багатомісячних блокад, зрештою, й оголошення «Іду на ви!» трапляється рідко. Вона підбирається потай і так само непомітно для більшості протікає. Непомітно – бо обриси, на які ми чекаємо, не проявляються і не проявляться.

«Уява. Реальність»
«Уява. Реальність»

Про російсько-українську війну вже є пісні, фільми, вистави, книги, серіали, вірші й художні проекти. Інформаційні та інтерактивні риси нашого часу накладають на сприйняття свій відбиток. Можливість бачити останні слова солдата за годину по тому, як вони були сказані. Хтось «стрімить» за кілька хвилин після влучання реактивних снарядів у житлові квартали. Штурми будівель можемо бачити в режимі реального часу. Та, здається, все це лише віддаляє реальність від нас. Що більше цих образів ми бачимо – то більше притуплюються наші реакції. Кров розмила ту межу, що досі стояла між моральністю та документом. Саме проти цього й повстають сучасні митці.

Не слід чекати, що з’явиться величина кшталту Юнґера чи Ремарка, аби вивести війну в один із типових і досі зворушливих для нас літературних образів. Навколо – сотні Гемінґвеїв, що розповідають нам свої фронтові історії доступною мовою.

Сучасне мистецтво не женеться за дорогими матеріалами та досконалістю форм. У справу йде все: коробки від боєкомплектів в якості полотна, маркер замість пера, акварелі замість олії; камера мобільного телефона і екшн-камери, і пихаті «дзеркалки» сімейства Mark.

Огрядна купальниця, що пірнає у вибухову хвилю зі словами «лєто как всєгда». Безголове тіло без кінцівок – «Щоб нічого не боліло – ні голова, ні все тіло». Підземні капсули, в яких ледь вміщується людина з неодмінним своїм супутником – ноутбуком. Над цими норами кровоточить від вибухів земля. Це трохи «Київського щоденника» Влади Ралко.

«Київський щоденник» Влади Ралко
«Київський щоденник» Влади Ралко

Поруч із її роботами у Національному художньому музеї графіка на звичайних альбомних аркушах, що більше нагадує розкадровки до фільмів, ніж дійсність. Але це теж події, які плетуть павутиння нашої дійсності: антиурядові протести у Венесуелі, кривавий мітинг у Донецьку, вибухи у Секторі Ґази, солдати в Іраку, Сирії, збитий «боїнг» в Україні… Це проект «366 обертів» поляка Маріуша Таркавіяна.

Художник Любомир Тимків просто в бліндажі обладнав собі майстерню, де готує колажі та графіку з підручних матеріалів: коробок, листівок, етикеток, рапортів та ще чогось. Рожеві квіти із гламурної листівки опиняються на мейл-арті Тимківа для того, щоб оздобити труну вояка. Війна – це хроніка абсурду.

Ось юрист Алік Сардарян став санітаром Нацгвардії. Про свій досвід військових буднів і людських взаємин він розповідає у моновиставі «Товар». До цього Алік ніколи не займався режисурою і не грав у театрі. На сцені з’являється хлопець без ораторського та дикторського вишколу та говорить про пережите й переосмислене. Його доповнюють нечіткі кадри відеохроніки та інтерв’ю, записані ним на диктофон з двома іншими учасниками подій – матір’ю та побратимом. За 40 хвилин встигаєш зрозуміти, яким щедрим, ощадливим до твого часу та жальним до твоїх нервів є режисер. Саме його життєвий досвід і його сприйняття дозволило тобі на кілька хвилин заглянути у воєнні будні.

Надмір гарячих точок у світі породжує й інше сприйняття. Мас-культура із захватом долучає до своїх символів сцени страт та ампутації кінцівок. Здається, навіть дитячий одяг скоро буде оздоблюватися виглядом крові. Подивіться на проект «Покази: Лихоліття війни» Хуберта Черепка. Художник використав найкривавіші сцени збройних конфліктів для оздоблення футболок.

Безліч людей продовжують сприймати війну через її технічні символи: танки, бомбардувальники, озброєних піхотинців, вибухи. Для них війна лишається тим, що не викликає жодних емоцій. Як щось, що не є реальним – така собі комп’ютерна гра, що затесалася в новини.

Суспільство вже не породжує авторитетів і не потребує їх (хіба що на дуже короткий час). Ми не розуміємо, чому до вояків має бути якесь особливе ставлення – адже тяжко всім. Ми відмовляємося ставати на місце вимушених переселенців із Донбасу чи Криму – «самі винні». А потім дивуємося, чому простір шкварить від хамства, чому нас зневажають і чому в під’їздах багатоквартирних будинків у мирних містах та на мирних мітингах вибухають гранати.

Можливо, все ж варто розібратися – що довелося пережити тому хлопцеві в камуфляжі чи тій (не до лиця вдягненій) дівчині з трамваю.

Вистава «Товар» Аліка Сардаряна
Вистава «Товар» Аліка Сардаряна

У цьому, зокрема, допоможуть виставка «Уява. Реальність» (триватиме у Національному художньому музеї України до 13 грудня) та документальна вистава «Товар» Аліка Сардаряна (повторний показ 18 грудня у центру науки і мистецтва DIYA).

Настя Сніжна, журналіст-блогер

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ