Назар Приходько: 18.02.2014. Моїми очима

Назар Приходько, журналіст і волонтер
Назар Приходько, журналіст і волонтер

Ранок 18-го лютого 2014-го року я зустрів під телевізором, збираючись на роботу… Взагалі, інтернет та телебачення стали невід’ємною частиною мого життя в ті буремні революційні дні, себто взагалі невід’ємною. Думаю, що у вас так само.

Побачивши, що відбувається в районі Маріїнського парку, Шовковичної, Кріпосного провулку та Інститутської —  про роботу я забув. Подзвонивши і відпросившись, я вирушив на Майдан, розуміючи, що ситуація значно серйозніша —  ніж та, що я та мої друзі відчули на собі під час січневих протистоянь на Грушевського. При всій повазі до тієї звитяги, яку продемонстрував український народ, та досі відчуваючи біль і смуток за полеглими, серед яких і мій друг Локі, — порівнювати масштаби вкрай важко.

Зайшовши по дорозі в костел Святого Олександра, я, очистивши душу та думки, спустився до Українського дому, де на мене вже чекав мій друг Лакост.  Здивувавшись, що я без «снаряги», він запитав: «Куди підем?» Трошки пометикувавши, вирішили тримати оборону обгорілих барикад Грушевського. Адже практично всі передові загони було кинуто на порятунок мирної ходи, підставленої під бойові набої «Беркуту». Та — під різноманітні «аргументи» тітушок, йовбаків (тоді ми ще не знали —  хто це, та те, що озброєні «мусора» в штатському були — факт). А ще — «організмів» (випущених спеціально для аморальних дій щодо революціонерів зеків).

Закріпившись біля барикад, ми розуміли, що будь-якої миті почнеться наступ «Беркуту» і ВВшників і на нашому напрямку — адже кияни, певно, такі само як і я, все активніше підтягувались на Грушевського, з метою втримати позицію-символ.

В’яло розривалися світло-шумові і світло-шумові 2.0, з примотаними гайками, болтами і цвяхами. Когось поранило, когось виносили… Мене навіть в дечому злякала та буденність, з якою я на все це дивився і як все це коментував. І от почалося…

З боку парламентської бібліотеки почали спускатися передові загони «Беркуту», так само і з «парадного входу» повалила чорна хмара ВВшників. Нас, більш-менш підготовлених бійців, було вкрай мало. Адже, незважаючи на солідну кількість, якість бажала кращого, при всій повазі до людей. Жінки, люди похилого віку, пересічні кияни, не дуже-то й готові до кривавого протистояння, передовсім духовно…

Ми побігли…

Паралельно, я та ще декілька чоловіків «виловлювали» зівак.  Наприклад я, по ходу, помітив дівчину років 20-25 може. Вона знімала на телефон, стоячи біля одного з магазинів, і щиро обурилась коли я, в досить доступній формі, запитав «чого вона не біжить». Але коли побачила — побігла так, що я аж позаздрив її фізичній формі.

Далі вже не так весело було: по дорозі до барикад я помітив двох жінок років 50-55, які «бігли» в напрямку Профспілок. Я підбіг і, окрім мене, ще один мужик — і ми, взявши їх у буквальному сенсі на плечі, закинули їх за барикади. А перед нами барикаду закрили…

Я кричу: «Мужики! Відкрийте!!!», а вони: «Тримайтесь, мужики!», і все… Озирнувшись навкруги, я порахував, що разом зі мною нас за барикадою залишилось шестеро. Всі мужики, але один дід. Тобто 5 з половиною. Мда…

Передовий загін ВВшників, підбігши до нас, на хвильку оторопів — адже не очікував побачити когось ПЕРЕД барикадою. Мене навіть переклинило. І я, розвівши руки, крикнув їм: «Ми перехожі!» (я й досі не знаю, чому я крикнув саме це). Та їм було байдуже — хто ми.

І вони атакували нас з усією ненавистю. Особливо діставалося двом: діду й самооборонівцю, який був у касці й зі щитом. Це викликало у «воронів» страшенну лють. Як вони його били… Так-так, для тих,  хто тримав в руках ліхтарики і захищав ВВшників, повторю ще раз —  і діда, і самооборонівця били ВВшники.

До мене підбігло двоє ВВшників з криком: «На колени, бл*дь! На колени с*ка!». Не дочекаєтесь. Я сів навприсядки. Не вистачало мені перед мусорами, ще й молодшими за мене, на коліна ставати… Тільки-но я сів навприсядки, відчув масивний удар по спині. Озирнувшись, побачив ВВшного капітана, без шолому і балаклави, просто в шапці — з величезним дерев’яним дрином, яким він проходжувався по наших спинах, сміючись…

Ті двоє, побачивши, що я рухаюсь, озираюсь, коротше — не поводжуся, як бичок, приведений на бійню, почали мене бити ПРСами (палиця резинова складана). Аби захистити голову, я закрив її руками, чим дав привід для ще дужчих ударів. По пальцях. Біль був такий, що вам не передати: три пальці забито, один зламаний.

Іншим теж діставалось. Діда притисло до мене. Його били, обзивали «старим Бандерою» та обіцяли засунути йому дещо в щось. Його кров і досі є на моїй «майданівський» куртці…

Потім настала невеличка пауза. Вона дала мені змогу підняти очі. Серед диму, чорної та синьої форми, копоті й криків я побачив, як у небі летить білий голуб. Правда! Над нами летів білий голуб!!! Я два роки всім друзям, кому при зустрічі розповідаю цю історію, доводжу — що це не міф, не мара, а насправді білий голуб. Тоді я подумав: «Це за мною, значить, пора..». Ці хвилини тягнулися, як вічність…

Аж тут пішла контратака хлопців із-за барикади! Полетіло все: пляшки, каміння, брухт, фейєрверки, все. Просто шалена атака! «Харош, пацани!», — подумав я. Але, як відомо, у «Беркуту» теж були «молотови» —  і вони полетіли у відповідь.

Тут стався другий випадок, який сміливо можна назвати дивом. Коли «Беркут» почав кидати «молотови», у всіх нас, затиснутих, ще не було можливості не те щоб бігти — встати. Тож ми продовжували сидіти. І от, спостерігаючи контратаку, я помітив — як одна з «беркутівських» пляшок летіла просто в мене. А я ж кажу — поворухнутися ніяк. Пляшка вдарилась об коліно і… гірло з ганчіркою полетіло вбік, а все інше розтеклося по моїх штанях. Я не спалахнув!

Раптом справа голос: «Стрибайте, пацани! Ну, швидче!!». До малесенької кватирки, що відкрили для нас, було метрів 5 — і я побіг, на ходу перестрибнувши чоловіка, що лежав обличчям вниз без ознак життя. Я й досі не знаю, в яку мить він загинув — піди розбери…

Стрибнувши через мішки, відійшовши від короткотривалого шоку, я порахував 1,2,3,4… Із шести… Одного я перестрибнув, думаю: «Кого ж нема?». Швидко повернувшись на передові позиції до барикади, я зрозумів —  діда немає. Він лежав з боку ВВшників у крові. А коли вони і «Беркут» відступили для перегрупування, чорна хмара забрала його з собою… Ми всі дивилися один на одного з розпачем і злістю: «Ну як так! Забули!».

До речі, я й досі шукаю нашого рятівника. який відкрив ту кватирку. Відгукнись, якщо читаєш!

Коли повернувся додому, мама зробила мені саморобну шину на ліву руку. Бубоніла собі під ніс: «Дурень, а якби тебе там вбили!». Але я бачив: того, що я живий  —  їй достатньо. Лакост набрав мене пізніше. Вони намагалися встигнути забрати речі з Українського дому. Не встигли. Добігли на Майдан, а потім вже юрбою проривалися до мене додому крізь обстріли «тітушок» у районі Михайлівської. Врешті, до мене набилося шестеро людей, включно з бригадою друга «Темного», що так само проривався до мене.

Ми дивилися по стріму на догораючі Профспілки. Намагалися додзвонитися до друзів, з якими перервався зв’язок. І ще не знали, що попереду 19-те та 20-те число…

А світлина — сучасна. Я живий і продовжую боротьбу! Я не вважаю себе героєм, лише тому що вижив тоді. Я просто вижив. Фарт мене не покинув —  і я народився знову. Народився, аби усвідомити: ми живемо в такий час, коли стояти осторонь —   злочин. Коли політика подвійних стандартів  — це прерогатива повій та депутатів. Коли боятись — дурість, коли мовчати — підлість.

Лакост продовжує боротьбу на фронті. Я приїздив до нього в батальйон під Маріуполь, привозячи «гуманітарну», разом засинали під канонаду. Темний на фронті вже півтора року. Зараз так само, під Маріуполем в іншому батальйоні.

Ми всі продовжуємо боротьбу за Україну, яку нам заповіла Небесна Сотня.

Назар Приходько

 

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ