Назар Приходько: Сліз моєї мами владі я не пробачу

Журналіст і волонтер Назар Приходько разом із матір'ю Оксаною і сестрою Анастасією Приходько
Журналіст і волонтер Назар Приходько разом із матір’ю Оксаною і сестрою Анастасією Приходько

Сльози матері це індикатор — правильно ти робиш щось у житті чи ні. Якої реакції потребує якась суспільно значуща тема особисто від тебе? Ну і головне — образив хтось маму чи ні?

Сьогодні я побачив мамині сльози.

Заходжу до мами в кімнату. Бачу, що плаче. Дивлюсь у телевізор — з передчуттям, що вона переглядає якийсь хвилюючий емоційний фільм. І вже підсвідомо готую забористий жартик. Аж ні — там іде футуристична фантастика, фільм «Еквілібріум».

Напружившись, починаю обережно розпитувати — що сталося. У відповідь чую емоційну тираду, сповнену внутрішнього болю, безвиході та апатії.

Мама починає розповідати, що не можна жити в умовах «піддослідного кроля» або «собаки Павлова». Коли тебе постійно змушують у щось повірити, звикнутись — а тоді починають нахабно це відбирати. Причому ті, в кого ти повірив.

Неможливо спокійно дивитися, як «нова» влада, яка постійно кричить «ми не за це стояли на Майдані», все робить навіть гірше — ніж влада, яку Майдан погнав.

Не можна спокійно бачити, як «нова» влада в унісон голосує з недобитками зі «старої».

Нереально змусити себе повірити тим, хто за неповні два роки після революції НІЧОГО не зробив для її логічного завершення.

Не можна спокійно дивитись, як народ перетворюється на жебраків. А хто може, тікає з країни, скоріше за все — назавжди. А вони продовжують лякає народ, що «Путін нападе».

Найбільше мене вразили такі слова мами:

— От пам’ятаю я тебе маленьким. Скільки сил я витратила — аби ти виріс, отримав освіту, став на ноги, розпочав кар’єру. І отак взяти, віддати тебе на фронт зі світлою метою — перемоги держави та нації. А ти там загинув… А потім вмикаю телевізор — а там «торгашня» парламентська вирішує: давати чи не давати «особливий статус-порядок-уклад» тим, хто тебе вбив. Я би перерізала горло їм усім!

І знову заплакала.

От що я вам скажу. Ще не народилася така влада, яка безкарно змусила би плакати мою маму. Я добре пам’ятаю її сльози вранці 30 листопада 2013 року — коли «Беркут» розігнав мирних студентів. Я пам’ятаю сльози мами 22 січня — коли знайшли мертвим Юрія Вербицького, були вбиті Сергій Ніґоян і Михайло «Локі» Жизнєвський і смертельно поранений Роман Сеник. Я пам’ятаю її сльози 20 лютого, коли вбили більшість героїв Небесної сотні.

І я пам’ятаю, як тікав Янукович і його «сім’я» після цього.

Ми погнали їх за сльози наших матерів. Тепер моя мама знову плаче. І знову через дії влади. Тієї самої, за великим рахунком — якою б «новою» вона себе не називала.

Починайте пакувати валізи, виродки! Я і вам маминих сліз не пробачу.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ