Роман Кулик: Про силу духу паралімпійців та бійців АТО

Роман Кулик, молодший лейтенант (хорунжий) у Збройних Силах України
Роман Кулик, молодший лейтенант (хорунжий) у Збройних Силах України

Вольові успіхи наших паралімпійців, світлини спортсменів без кінцівок та з іншими вадами підняли нещодавні спогади про нашого бійця, який внаслідок необережності одного ідіота лишився без кисті.

Постраждалого звати Іван. Він учитель, який викладав історію в одному з навчальних закладів Кропивницького, а в батальйоні став начальником складу ракетно-артилерійського озброєння. Більш спокійного і доброзичливого військовослужбовця годі було знайти в усьому батальйоні. Його не скільки поважали, як любили за безконфліктність і безвідмовну готовність потеревенити на будь-яку тему.

Це сталось у базовому таборі восени минулого року: Ваня піднімався з першого поверху і нарвався на молодого п’яного інженера, який жонглював гранатою Ф-1. Іван охренів від такого видовища і попросив віддати її – інженер і віддав, але без чеки. Ваня спробував викинути її у вузеньке вікно, заклеєне плівкою – і не встиг. У двох метрах від місця вибуху, за стіною, я саме скидав бронежилет після наряду і, коли вибіг у коридор, на місці вже був Володимирович та кілька бійців роти. У калюжі крові Ваню перев’язали сраними есмархами й відправили у 66-й госпіталь. Однієї кисті не було взагалі, від пальців лівої руки лишились клапті шкіри. Пізніше ми дізнались про чисельні осколки в ногах та внутрішніх органах. Дибіл-інженер теж зловив кілька – поки Ваня кричав і намагався викинути Ф-1, він чкурнув нагору й зловив шмат заліза в п’яту точку. Вані дивом врятували майже всі пальці лівої руки. «На пам’ять» про інцидент базовий табір досі зустрічає посіченими стінами між поверхами.

Ваня лікувався майже рік. Десь місяць тому набрав і повідомив, що приїде у батальйон за документами разом із дружиною. Я трохи боявся їхнього приїзду – боявся побачити зламану каліцтвом людину і жінку, змучену тяготами догляду за неповноцінним чоловіком.

Як же я помилявся. Так, Ваня був без кисті, але жорстоко й вміло розігрував нас, подаючи праву руку та сміючись з реакції старих знайомих, що губились та не знали, як до нього підступитись. Вони з дружиною так мило підколювали один-одного, що почасти ми не знали, як реагувати на їхні жарти, поки ті не починали в унісон сміятись. Було очевидно: якщо у них були проблеми – то вони давно позаду. Ваня просто сяяв і не міг наговоритись – ледве вдалось спетляти від нього поспати. Наступного дня вивезли їх на автовокзал і вже з вікна автівки я милувався картинкою, як вони, обнявшись, поволі чимчикували до кас. Цей кадр я пам’ятатиму ще дуже довго.

Джерело: Роман Кулик

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ