Роман Кулик: «Шаман», ЗІЛ та «русскій мір»

Роман Кулик, молодший лейтенант (хорунжий) у Збройних Силах України
Роман Кулик, молодший лейтенант (хорунжий) у Збройних Силах України

До речі, водій ЗІЛа, який днями підірвався на мінному шлагбаумі, для мене не просто один із багатьох солдатів батальйону.

Толя «Шаман» півроку служив з нами в роті. За цей час встигли добре роззнайомитись, хоч він і не з балакливих. Скромний вусатий чолов’яга з нечіткою вимовою і типово українським суржиком, для непосвячених в останню чергу асоціюється з Луганщиною – але він саме з цих країв.

Пам’ятаю взимку ми займались «полюванням» на дрова. Як і весь особовий склад Збройних Сил узимку, власне. Це наймасовіший вид спорту в армії, така собі Клондайкська золота лихоманка, коли всі батальйони рискають околицями своїх таборів і позицій в пошуках палива для прожерливих солдатських буржуйок.

Тому 31 грудня 2015 року ми з «Шаманом» і збірною командою з десятка бійців не готувались до зустрічі нового року, а тряслись у ледве розігрітих камазах на залізничний вузол, де мали віджати якомога більше дрів у чесній конкурентній боротьбі з 93-ю бригадою.

Я – великий везунчик, тому за кілька годин послизнувся і для комплекту з синьою дупою вивихнув довбаного мізинця. Мізинця, якого кілька місяців потому вдало поламав об ребро аватара (прокляття, а не палець).

Тому заліз у кабіну камаза, де Толя відігрівався після процедур підтримання життєдіяльності своєї звірюки. Відігріваючи руки, спробував бути хорошим зампоросом і розпитав «Шамана» про сім’ю, мотивацію відгукнутись на повістку та піти у військо. Нічого цікавого, окрім класичного: «Ну, а шо було робить? Взяв та пішов!» там не було.

Але коли запитав за дітей – як-ніяк йому вже далеко за 40 – Толя спохмурнів, вперся поглядом у кермо і замовк на кілька хвилин, після чого сівшим голосом лаконічно розказав, що з початком війни дочка зі своїм чоловіком… втекли до РФ. Мовляв, там легше заробити, і боялись, що молодого чоловіка мобілізують. Ну, за нього до війська пішов тесть, нічого сказати.

«А я ж для них тільки будинок збудував, – зітхав Толя, – тепер порожній стоїть, а ми з жінкою поруч живемо. Самі».
Тоді я міг лише в думках обкласти матом таку вдячну парочку, але стримався, бо співрозмовнику і так тяжко було говорити на цю тему.

Минуло понад півроку, зустрілись із ним на одній з наших передових позицій. Не стримався і питаю:
– Ну як там дочка?
– Та собєрається вертаться! – посміхається Толя.
– Нічого собі, з якого це дива?
– Та х**ово там жить, додому хоче.
Посміялись з того і розійшлись.

А за два дні його машина підірвалась на міні. За кілька годин після його поранення – дзвінок з російських номерів. І що ви думаєте? Його дочка. Тремтячим голосом розпитує, що з ним, де зараз знаходиться. Розказали, заспокоїли.
Думаю, тепер вони точно повернуться додому, в збудований «Шаманом» для них будинок. Або ж вона повернеться сама, не суть.  Якось іронічно й безглуздо, що для розстановки всіх крапок над «і» багатьом треба пережити жахи війни на собі.

Джерело: Роман Кулик

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ