Руслан Горовий: Мій бункер на випадок війни з Америкою

Руслан Горовий, волонтер, письменник і режисер
Руслан Горовий, волонтер, письменник і режисер під час недавньої поїздки до США біля Ніагарського водоспаду

Казка на ніч.

Колись, у моєму совковому дитинстві мені розказали — шо в один прекрасний момент на іншому боці планети чувак із козлячою бородою та в зірчасто-полосатому котєлку, з хитруватою посмішкою на губах натисне на червону кнопку — і в бік моєї п’ятиповерхівки в Конотопі полетить ракета з ядерною боєголовкою. Образ дяді Сема з журналів «Перець» та «Крокодил» так засів у моїй малій голові, що я аж скидався по ночах, бо здавалося — ракета вже запущена.

Сказати, що я боявся Америки — це майже нічого не сказати. Я майже пісявся, коли чув шось на цю тему. Неподалік мого будинку, на території трамвайного парку побудували бомбосховище. Причому побудували не раніше, не колись там, а на моїх очах. Погодьтеся, цей факт не додавав мені сміливості. «Готуються», — думав я. Таки буде війна.

Вхід до травмайного парку й одночасно до бункера вартувала здоровезна тітка. Здоровезна — це зовсім не означає висока. Вона була просто надоб’ємна. Уявіть собі здоровезну кульку, в якої спереду прироблені ще дві. Поставте конструкцію на невеличкі ніжки-пеньочки, взуті в кірзачі, натягніть згори синю куфайку і прикрийте то все сірим пуховим платком. В результаті ви отримаєте вартову, що з грізним видом стояла біля воріт, за якими виднілася приземкувата споруда із входом, як у сільський погріб.

— Е, малий, ти куди зібдався. Ти шо — не бачиш, шо це сікдєтний обдєкт? — голос у тітки був громогласний, хоча й не без дефетів. Букву «р» вона замінювала на «д».

— Та я до вас, тьоть, — белькотів я. —У мене питання!

— То питай, які пдоблеми?

— А цей бункер — він міцний?

— А канєшо, міцний. Знаєш, скільки сюди машин бетон возили? Мо, ціла тища!

— А то для всіх-всіх людей сховище?

— Канєшно! Якшо тільки Амедика наважиться нас бомбить, то всі ми туди позадазимо і будемо чекать, коли наші солдати зітдуть її в подошок! — тітка ставала в стійку струнко й притискала руки до своїх круглих боків.

— Тьоть, а як буде бомбьожка, Гришку мого взять буде можна?

Гришка — так звали мою кицьку. Коли я, ще кошеням, приніс її з вулиці — батько підняв її, перевернув догори лапами й шляхом розглядання та мацання кошачого паху визначив: козак!

Як відомо, тато не помиляється ніколи, тож кота нарекли Григорієм. А місяців через сім Григорій, який вільно ходив на вулицю, зробив у шафі кубло з батькової ондатрової шапки і привів трьох кошенят.

— Бачите, — почухав голову батько, — я ж казав, шо він якийсь странний?

— То ти у нас, Вова, странний, — відбила мама. – А він, тобто вона, абсолютно нормальна! Буде тепер Гриша. Не перевчать же ж?

Кошенят ми роздали. Потім були ще, однак зараз не про це. Гришу я обожнював і, звісно, ніколи би не лишив саму під час ядерного бомбардування.

— Тьоть, так шо з Гришою? — спитав я у вартової.

— А Гдиша то хто? Бдатик твій? — тітка посміхнулася мені своїм жовтим очеретом у роті.

— Ні, це моя кицька!

Здавалося, вахтерці кинули на груди гадюку. Вона відскочила назад і широко розставила руки й ноги, перекривши собою всі ворота!

— Ти шо? Який кіт? З твадинами не можна! Як це з котом у бомбоубєжищє? Якшо той із котом, той із собакою, то й місця людям не буде. Ніззя катігдична!

Після цієї розмови я поклявся собі, шо не кину Гришу! Хай навіть загину разом із нею. Піду з батьками до бомбосховища, а потім тихенько вислизну — і назад додому. Обійму Гришку і ляжемо вдвох під вікном біля батареї. В книжці по цивільній обороні, що знайшов у батька на роботі, рекомендували ховатися від ядерної вспишки і вибухової хвилі саме так. Біля стіни. А від радіації у мене був виміняний на шось, не помню шо, протівогаз.

Коли так для себе вирішив, то став боятися Америки значно менше. Правду ж кажуть, що знання — сила, а я знав — що робитиму.

Пізніше увесь мій страх перед Америкою звів нанівець всесоюзний «співець сарказму» Міша Задурнов, який із екрану тілівізора популярно пояснив, шо піндоси всі — тупі й неуки, а от ми, савєцкі люди, то да — розумні, кмітливі. І вапще ми ту Америку в баранчий ріг! Ну, чим закінчив Міша, ми всі знаємо — кує скрєпи для нових поколінь країни-бензоколонки.

А оце не так давно таки потрапив на американський континент і зазирнув в саме логово дяді Сема.

Шо вам мушу сказать. Таки гниє Америка. Бензин по тридцять-сорок центів. Іпотєка під кілька відсотків, навіть воду не бережуть — у туалєтах немає такої знайомої кнопочки «злив по-малому» і «злив по-великому». Ллють по повній, як із відра, та ще й стільки води в унітазі, шо я думав — шо забитий.

А ще я зустрів чувака, який — дізнавшись, що я родом з екс радянського союзу — сказав сакраментальну фразу.

— Ти не уявляєш, як я в дитинстві боявся, шо ви по нас атомною бомбою вдарите! Батько навіть бункер побудував у підвалі.

— А зараз Росію не боїшся? Кажуть, шо якшо шо, то вас раз — і в радіоактивний пєпєл!

— Ой, не смішни мої томагавки! У них за останній рік ще навіть жодна цивільна ракета не злетіла, всі на старті вибухнули! Якій пєпєл? Нема про шо говорить! Он, у батьковому бункері шампаньйони ростуть!

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ