Руслан Горовий: Черпак лікарняної каші для старого далекобійника

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

Лікарня гуділа, як вулик. Хворі зі своїми тарілками, ложками та чашками вишикувалися у довгу чергу за рідкою вечірньою кашею та чаєм.

— Знов ячка, тьоть Свєт?

— А ти шо —може, на паштєт розщітував? Чи мо на морепродукти?

Сміх у черзі, посмішки. Хворі забирають кашу та чай і розходяться по своїх палатах. В самому кінці стоять двоє. Один — старий, сивий, майже лисий, другий — років 30-ти, може 35-ти.

— От ти, Мітя, скажи, — старий, сам не помічаючи, постукує залізною мискою собі по нозі, — от шо ти в житті бачив? Де бував?

— В смислі?

— Шо, «всмислі»? Ти кудись виїздив за межі свого Бахмача?

— А, в етом смислі? А конєшно. В Полтаві був, у Чернігові. В Києві, знов таки.

— Ну ти, як подивлюся, знатний путішествєннік, — посміхнувся старий.

— А ви, діду, тіпа весь світ обмотали!

— Весь не весь, а покатався. Я в Кременчуці на автозаводі півжиття пропрацював. Ганяв КрАЗи! То в Улан-Уде, то в Касноярськ. А назад чи потягом, чи літаком. Ото була жизнь. Багато чого побачив.

— І на шо це ви намєкаєте? Що раніше краще було?

— Та ні, це я намєкаю — шоб ти, дурбилко, не думав, що в тебе же «вся жизнь впєрєді» і що ти все встигнеш! Доки молодий — всмоктуй цей світ, як губка. Буде хоч шо в старості розказати онукам.

— Ау, мушчіни! — дородна повариха теронула залізним чепраком по дну кастрюлі. — Давайте каші насиплю. Бо не то шо в кругосвєтку — до палати сил не стане дійти!

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ