Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

Лікарня гуділа, як вулик. Хворі зі своїми тарілками, ложками та чашками вишикувалися у довгу чергу за рідкою вечірньою кашею та чаєм.

— Знов ячка, тьоть Свєт?

— А ти шо —може, на паштєт розщітував? Чи мо на морепродукти?

Сміх у черзі, посмішки. Хворі забирають кашу та чай і розходяться по своїх палатах. В самому кінці стоять двоє. Один — старий, сивий, майже лисий, другий — років 30-ти, може 35-ти.

— От ти, Мітя, скажи, — старий, сам не помічаючи, постукує залізною мискою собі по нозі, — от шо ти в житті бачив? Де бував?

— В смислі?

— Шо, «всмислі»? Ти кудись виїздив за межі свого Бахмача?

— А, в етом смислі? А конєшно. В Полтаві був, у Чернігові. В Києві, знов таки.

— Ну ти, як подивлюся, знатний путішествєннік, — посміхнувся старий.

— А ви, діду, тіпа весь світ обмотали!

— Весь не весь, а покатався. Я в Кременчуці на автозаводі півжиття пропрацював. Ганяв КрАЗи! То в Улан-Уде, то в Касноярськ. А назад чи потягом, чи літаком. Ото була жизнь. Багато чого побачив.

— І на шо це ви намєкаєте? Що раніше краще було?

— Та ні, це я намєкаю — шоб ти, дурбилко, не думав, що в тебе же «вся жизнь впєрєді» і що ти все встигнеш! Доки молодий — всмоктуй цей світ, як губка. Буде хоч шо в старості розказати онукам.

— Ау, мушчіни! — дородна повариха теронула залізним чепраком по дну кастрюлі. — Давайте каші насиплю. Бо не то шо в кругосвєтку — до палати сил не стане дійти!

БЕЗ КОМЕНТАРІВ