Руслан Горовий: Дванадцять апостолок

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

– За життя у мене було дванадцять жінок. Дванадцять таких, з якими я був більше одного разу. І всі вони були прекрасні.
Дмитро затих. Важко, зі свистом втягнув повітря.
– Не розмовляй, бережи сили, – Тарас намагався затягти на власній руці турнікет.

Обстріл пішов в той час, коли Дмитро з Тарасом вже майже дісталися свого опорника. Спочатку почав працювати АГС, а потім лиш пролунали поспіль два виходи зі станкового гранатомету, як міна розірвалася просто перед ними. Фактично Дмитро закрив собою Тараса, бо був трохи попереду. Коли Тарас прийшов до тями, то побачив розворочені ноги Дмитра. І хоча ліва рука Тараса бовталася мов тряпка, він почав спиняти кров у побратима. Здавалося, він робить все дуже повільно і втрачає дорогоцінний час. Тим більше, що вся нижня частина тіла Дмитра була посічена і розібрати, що, де і як було майже не можливо.
– Облиш, – раптом прийшов до тями Дмитро, – то фініш.
– Я тобі дам фініш, – матюкнувся Тарас, затягуючи турнікет на нозі Дмитра, – підлатають і будеш як новий.

За кілька хвилин Тарас нарешті перетягнув і свою руку. Відчувши заніміння він витягнув рацію і покликав з опорника на допомогу.
Тим часом Дмитро завів розмову про жінок.
– Я любив кожну з цих дванадцяти. Кожну як єдину. Єдину по-своєму у конкретний момент часу.
– Добре, – Тарас долонею вцілілої руки «промацував» Дмитра, чи бува нема ще десь кровотечі, – так і треба.
– Одна з них подарувала мені сина, – Дмитро кілька разів сіпнувся і тихо захрипів від болю, коли Тарас натиснув на рану в районі тазу, яка досить серйозно кровила.
– Мовчи, просто мовчи, потім розкажеш.
– Ні, сорі, слухай. Бо може й не буде вже ніякого потім, – Дмитро видавив з себе посмішку, що швидше скидалася на оскал, – а ти тут єдиний слухач.
– Добре, кажи раз так, – Тарас ліг на бік, придавивши всім тілом поранену руку і виставив автомат в бік ворожої зеленки.
– Дванадцять жінок. Як думаєш, кожна з них згадає про мене, коли дізнається, що мене вже немає?
-Думаю так, – через паузу видав Тарас.
– Ти мене заспокоюєш?
– Зовсім ні. Просто ти ще молодий, не розумієш.– Тарас вклав зручніше автомат і роззирнувся, ніби боявся, що його почує хтось ще, – знаєш, мені три місяці тому написали, що померла Ліна, дівчина з якою я стрічався в юності. Вона була така, як я. Ну, хай сорок їй було. Ну, хіба це роки? І я згадав мабуть кожен день, кожну годину з нею, хоча думав, що давно все забув.
– І що це доводить?
– Шо й тебе згадають, дурачка. Всі твої дванадцять апостолок. Тільки ти сьогодні не помреш, поняв? Не зараз і не тут. Он наші.
Спочатку прохрипіла рація, а потім знизу, з боку опорника з’явилися тіні. Хлопці швидко переклали Дмитра на ноші. Хтось підставив плече і підняв Тараса. За мить група зникла з галявини. На мить затримався лише замикаючий, що прикривав відхід.

Авторська стилістика збережена.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ