Руслан Горовий: Коли ображають слабких…

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Сергій з Вовкою залізли в намет, який був обладнаний під спортивну залу. Увімкнули світло і почали розігріватися. Вони почали займатися ще з зими, коли потрапили на цю позицію. І весь вільний час проводили тут.
– Щоб дурні думки в голову не лізли, – сміявся Сергій, – треба сраку навантажувать.

В наметі були саморобні штанги й гантелі, лавки і навіть невідомого походження мат. Чоловіки починали з розігріву, а потім бралися за «залізо». І розмовляли. На будь-які теми. За дім, друзів, жінок. За юність та дитинство.
– Нам було, мабуть, років по десять, – віджимаючись від лавки розказував Сергій, – я був маленький і товстенький, а він власне такий як я невеличкий, тільки худий. Я в той час майже ні з ким не дружив. Багато читав. Вдома, в школі, на перервах, уроках, скрізь.
– По тобі й не скажеш, шо маленький і товстенький був, – засміявся Володя відкладаючи гантелю.
– Угу, – Сергій продовжив вправу, – но всіх нас колись мама однією рукою носила. Одним словом ми счепилися. Счепилися бо люблять діти зачіпати тих, хто відрізняється, хто інший, а я ж кажу – відлюдкуватий був. Ну, і вийшли після уроків битися.

Сергій закінчив віджимання, піднявся і взяв гантелі. Він вже серйозно спітнів. Жили на руках випирали.
– З тилу школи в нас горіхова алея була. Як зараз пам’ятаю, стоїмо ми один перед одним, а навколо ще пацанів десь двадцять, двадцять п’ять. І всі його підбадьорюють, мовляв давай, бий. А він стрибає навколо мене, вдарить, відскочить, знову вдарить. А мені так сумно, що всі проти мене, хоча я нічого їм не зробив. І я заплакав.

Сергій зігнувши руки в ліктях методично піднімав гантелі. Він скидався на птаха, шо розкриває крила, перевіряючи їх перед злетом.
– Стою, руки опустив і плачу. А він побачив сльози, подумав, що я злякався і ще більше на мене накинувся. Тоді я схопив його, як вчили на боротьбі, куди саме записався, перекинув через себе і вклав на землю. Всі затлихли, а я встав і пішов у сльозах додому… Саме з того часу я не можу змовчати коли ображають слабких. Коли принижубть тих, хто не здатен на відсіч, або просто не хоче її давати. Саме через це я тут. Бо не міг вдома сидіти, розуміючи шо тут відбувається.

Володимир, шо саме качав прес на лавці, завмер втупивши погляд в брезентовий дах намета.
– А та історія чим закінчилася?

– О. Там цікаво. Тоді мене наздогнала дівчинка. Оксана з паралельного класу. Наздогнала і заспокоїла, як змогла. З тих древніх часів ми разом.
– Ого. Досьогодні? Довго.
– Та да, є трохи, – Сергій засміявся.
– Тепер ясно, з ким ти щоночі мурчиш по телефону.
– З нею, з нею. Щоби ти й не сумнівався.

Сергій кинув гантелі, струсонув руками знімаючи напруження.
– Ну що, пішли вмиватися та до ввечері? Бо пізно вже.
– Ой, та ладно, – Вовка заржав і стукнув товариша в плече. Просто вже Оксані час дзвонити.

Чоловіки засміялися. Підхопили форму і вислизнули з намета до рукомийників. Над лісосмугою виблискували зорі. Вдалечині час від часу працював кулемет. Роздягнувшись до пояса, Сергій з Володьою змивали з себе піт, а разом з ним навантаження дня. Пара від розігрітих тіл піднімалася і танула в темряві ночі.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ