Руслан Горовий: Майбутнє запорєбріка в країні їстівних мух

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Фейсбук – дивна штука. Час від часу показує те, що я б ніколи сам не побачив. Ну от, наприклад репортаж з «базару ідей» із запорєбрікового Сколкового, де такий собі метикуватий мужик з плямкалкою, як у бджоляра, показував своїх м’ясних мух із високою яйценоскістю.

В тому репортажі все було прекрасне. І котлети, і главне – мухі. Чоловік був впевнений, що за їстівними мухами майбутнє запорєбріка. Подивившись ролік, я прикрив очі і уявив, що буде в країні м’ясних мух скажімо років за сто.

От приїжджає, припустімо на Алтай етнографічна експедиція. Худий косоокий очкарік ходить по хатах і цікавиться шо да як, мовляв розкажіть, як ви тут живете? З мухами чи без?

І от хата. Звична хата. Зруб. Пічка похилена, лавки, стіл. І дід сидить. А біля ніг муха бігає. Дебела така, як підсвинок. Побачила очкарика, шерсть на холці настовбурчила, дзизчить, шипить.
– Циць, Найда, – гримає дід на муху.
Та відскакує до пічки і завмирає, не спускаючи з очкарика всі свої фасеточні блямки.
– Проходь, хлопче.
– Спасіба.
– А ти звідкиля ?
– З Маскви.
– Ого, далеко забрався. Ну розказуй, чого прийшов.
– Та вот інтєрєсуюсь мухамі. Історієй, так сказать отношений мухи и человека. Появленієм етноса.
Муха білі пічки знов починає дзизчати.
– А завали ж ти пельку, йоб твою, Найда!
Дід знімає лапоть і ки дає в муху. Муха відскокує вбік і протерши очі передніми лапками здивовано дивиться на хазяїна.
– От ви, діду, – очкарик сідає за стіл і дістає мікрофон, коли вперше муху побачили?
– Я? – дід задумався, – я синку мабуть споконвіку з мухами жив. Старші люди казали, що колись мух не вирощували, шо вони були маленькі, отакунічкі, як нігтик, та й взагалі вбивали їх повсякчас. Та думаю. що то не правда. Ну як можна таку звірюшку вбить? Ходи сюди Найда.

Дід простягає руку в бік мухи, та швидко підбігає до нього і треться об ногу. Дід гдалить комаху по гладких блискучих зелених боках.
– Оцю знайшов на хуторі ще малою. виходив, і оце зі мною. Ну а шо. Все краще ніж самому.
Муха задзижчала низько і приємно. дід посміхнувся собі у вуса.
– А ви пам’ятаєте свою першу муху?
– Ну, свою не свою, а першу муху, яку я запам’ятав, ми купували з батьком на базарі. Повесні було. Сіли ми на мотоцикл з коляскою і поїхали в район. А там на базарі мух – які хочеш. І зелені, і жовті, і чорні орловські. І навіть в яблуках були, десь під Воронєжа привозили. Ну ми з батьком ходимо, вибираємо. А мені так одна сподобалася. Мала ще, но видно, що гарними даними. брошко вже чимале, ніжки товстеньки, видно, що добра мясна муха. Ходили, ходили по базару, а таки її й купили. Відрахував батько гроші. муху в мішок і мені в руки, в коляску. Їдемо, а воа пригрілася в мене на руках і тихенько так дзизчить. Я її гладу через мішок, бо ж відкривать не можна, крила ще не підрізані, ще улетить. Не муха була, а казка. Хароша, домашня. підійдеш до сараю, а вона біжить щіточками на морді ворушить, лапками вмивається. І неприхотліва була, не то шо оця шибениця найда, їла все підряд. Насереш в балію і довольна.

– Скажіть, а не боляче було колоть муху? Серце щиміло?
– Ну як не боляче? – дід пхикнув в бороду, – звісно важко. Привикаєш же, жива скотинка. Я сам ніколи не колов, і батько не колов. І як ти колотимеш, коли воно тобі в очі зазирає? Муха знаєш яка розумна? Ого-го. Все розуміє. Тільки сказать не може. Колись по тєліку бачив завод, де мух забивають. І вони бідненькі йдуть в цех, де їх вбиватимуть, і дзизчать так тужно. В фасет очках сльози.
– Так і як жи ви вдома робили?
– Ми колія звали. Був у нас на кутку один, Микола звали. Той різав всім, хто сам не міг. Швидко різав, чесно. Підійде, за крило візьме, почухає. Муха розслабиться, а він одним ударом – бах. І в серце. Головне, шо не мучається муха. А вже тоді ми муху розберем, жінки шо на ковбасу, шо на ковбик. Інколи, цілу мухову ногу кине батько в брюкву на ніч, потім закоптить, у-у! Пальчики оближеш. Сидиш, хрумтиш ногою і згадуєш Борьку чи Маньку.
– А оцю Найду шо? – Очкарик тицяє в бік мухи,що пригрілася біля діда і слухає розхмову.
– Та ж кажу прибилася. Мо просрав хазяїн крила підрізать та чкурнула. Як би не було, а я її побачив то і забрав. Ну а шо. Хай собі бігає.
– А як підросте заріжете?
– Є ні, хлопцю, це вже як товариш. Як вірний друг. Хіба друга можна різать?
Муха бігає навколо діда, лащеться. потім стрибає на лавку і на коліна. Вмощується, тре лапками мордочку.
– Бачиш? А ти кажеш «різать». Хіба руська людина здатна вірну муху вбить? нікагда. Так ото й запиши в своє ісслєдованіє. Росія – вєліка держава. Рускі і мухи – браття навік.
Дід гладить муху по холці.
– Ну, якшо більше питань немає, то бувай, хлопче. Бо нам час. Пішли Найдочка, я тобі в мисочку насеру.

Авторська стилістика збережена.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ