Руслан Горовий: Навіть коли ти не думаєш про війну, війна думає про тебе

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

Кожен хлопчик в дитинстві грав «у войнушку». Кожен в ту, яку знав і розумів. В совку, звісно, ми «воювали» проти німців.
Вхопивши першого-ліпшого дрючка з криками «ханде хох» ми вибігали з кущів на стежку, що вела через старий кар’єр до цегельного заводу і «лякали» перехожих.
– Ой, хлопці, ви хто? – вступав у гру черговий дядєчка, який йшов на зміну, або навпаки.
– Ми партизани, – відповідав я, шморгнувши носом і розтираючи кулаком по щоках підступні соплі.
Увесь «загін» позаду мене в такт кивав головами.
– А, партизани, ну, то я свій, – посміхався дядько.
– Доведи?
– Взвєйтєсь кострамі, сініє ночі, – починав робітник, – ми піонєри, дєті рабочіх.
– Проходьте, – я поправляв кашкет, підтягував шорти, і ще раз мазнувши кулаком соплі зникав разом з товаришами в кущах караулячі наступного «німця».

Подорослішавши, я раптом почув історії про інших німців і про інших «наших». Мені було дуже важко осягнути почуте, деякий час моя свідомість зовсім відмовлялася це сприймати. Однак потроху я перестав сприймати війну як контрастну чітку картинку, де «зліва наші, справа врагі». Остаточний цвях в гроб «наших» забив дід, який розказав мені про заград-загони і «піонерські» табори в Сибіру. Відтоді я перестав грати в войнушку. Навіть пороздавав свої «автоматікі та пістолєтікі». Я відчував огиду до всього, що стосувалося війни. Навіть попри те, що жив у військовому містечку.
Навіть дорослим, коли ми з колегами по роботі ходили на полігон в тир, я зазвичай не стріляв, бо свідомо не хотів мати нічого спільного з війною.

Та ж виявилося, що навіть коли ти не думаєш про війну, війна думає про тебе. Оті самі «наші» з мого дитинства прийшли й чоботом наступили на все, що мені дороге. Совєцкій совок прокотився дорогою мені Ялтою, вдарив по місту моєї юності Краматорську. Він знищив донецький аеропорт, на відкритті якого я радів як дитина, і навіть намагався відібрати Одесу-маму.
А найстрашніше, що прибульці з-за порєбріка методично винищують мій народ. І не без допомоги тих, хто й досі, як в дитинстві, коли ще розмазували кулаком соплі, вірить, в чорно-білу мапу світу і дрочить на «своїх».

Теперішня війна це війна світоглядів. В ній не можливо перемогти, просто відбивши територію. Попри спільне минуле і однакові дрючки для «тра-та-та», ми виросли різними і напевно різними й помремо. Та я щиро дякую всім моїм вчителям по життю, які зуміли показати мені світ не лише в двох кольорах, і навчили аналізувати побачене.
Любою тебе, Україно. Хєра вам, запорєбріковці, а не нашу землю. Вмирайте в своєму чорно-білому совку самі.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ