Руслан Горовий: Одним пощастило – відвоювали, а іншим…

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни

– Лєнка, ну припини, ну, ти чого, ну, досить!
Жінка аж зайшлася від плачу. Вона сиділа на стільці, якій приніс хтось із Вовчикових побратимів. Вовчик схилився над жінкою і намагався заспокоїти.
– Шо ви робите, хлопці? Хіба так можна! Так не можна з людьми!
– Ну, досить, Лєн, досить.
– Як досить, Вов? Як досить? Ти розумієш, шо час грає проти вас? І вас, і нас, і мене, і тебе? Там повний ад. Ополчєнці на блоках хоч і самі перелякані, а не забувають розказувать всім, що це поки вони обороняються, а скоро в наступ підуть.
– Ну, ти ж розумієш, шо це брєд?
– Я розумію, Вовчик, – жінка схопила бійця за руку, – я все розумію. Однак, я тут. А це інше. Я все бачу. А в селі під Краснодоном, де моя мамка стара й дурна лишилася, думаєш, бачать? Ти розумієш, чому малих в школі вчать? Ти хочеш про це знати? Чи знати, шо розказують про вас? Шо у вас тут з десяти танків один і той не робить. Шо ви тут всі тільки бухаєте. А там колонами з Росії техніка йде. Щодня. І люди бачать. І вірять в те, що скоро Україні капєць.
Жінка знову забилася в істериці. Вовчик присів поруч, обійняв і притиснув до себе.
– Тихо. Заспокойся.
– Заспокойся? – вона вирвалася з обійм, відштовхнула його, – я маю заспокоїтися? Ти розумієш, шо росте ціле покоління, якому вже вбили в голову, що все українське – то лайно! Тим, кому по чотирнадцять-п’ятнадцять, ті розуміють, шо до чого. Ті з мамками збирають гроші, шоб за взятку в чотири тисячі хоч паспорт український зробить. А ті, які малі, ті вже в убий укра грають! Діти злі. Налітають навіть за українське слово на однолітка і б’ють, цькують!
Жінка трохи заспокоїлася, однак ще ніяк не могла прийти до тями.
– Шо ж ми всі наробили, Вовчику? Шо ж ми наробили? Та краще б я не їздила до мамки й не бачила. Ну, шо далі?
– Я не знаю, – Вовчик знову присів і обійняв жінку, – не знаю. Знаю лише, що одним пощастило – відвоювали, а іншим – бач як.
– А люди ждуть. Ждуть. Особливо ті, хто далі від лінії фронта. Вони ж хоч справжньої біди не бачили та теж бідують. Всі на городах, щоб хоч шось виростити. І бояться. Бо затюкали їх.
– Затюкали кажеш? А як наші колони спиняли? Під бетери лягали, а потім здавали тим, іхтамнєтам?
– Вова! Були й такі! І є! Но не всі ж! Ну, я ж не здавала? Ти ж навпаки пішов добровольцем! А старих скільки, які точно нікого не здали? З ними шо? Кинуть? Хай в тій дирі дохнуть?
– Я не знаю, Лєнка. Не знаю.
– І я не знаю. А тільки час іде.
– Ти права. Ходімо я тебе нагодую, пізно вже!
– Та яка там Вовка їжа? – махнула рукою жінка.
– Пішли, ранок мудріший.
Вовка підняв Лєнку зі стільця і повів крізь сутінки вулицею в бік штабу.

Авторська стилістика збережена.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ