Руслан Горовий: Повернення у мирне життя

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

Люда кліпнула очима і прокинулася. Щось налякало її, примусило раптово виринути зі сну, однак вона ніяк не могла зрозуміти, що саме. Сереце дрібно калатало мов дитяча торохтушка. Якусь мить вона лежала майже не дихаючи, і намагалася опанувати себе. Потім підвелася на ліжку і розгледілась навколо. В кімнаті ще було темно, світло відкидало хіба місто. Він стояв на балконі спиною до неї і курив. Місто кидало відблиски на його тіло. Його рухи були повільні, реальність відображав хібашо рожевий вогник цигарки.
– Льоша, – покликала Люда, – Льоша, ходи сюди.
Вона не впізнала свого голоса. Хриплий, надтріснутий, неначе не живий.
– Льоша! – знов покликала Люда.
– Розбудив? – Він повернувся, і вона швидше відчула, ніж побачила його посмішку, – пробач.

Він загасив цигарку, відсунув прозору занавіску і зайшов у кімнату.
– Мене щось розбудило, може шум проспекту, – Люда потяглася до чоловіка.
– То літак сідав, – він сів на ліжка, довго поцілував дружину в губи, – Лягай, не бійся.
– А чого ти не спиш?
Він сидів мовчки і дивився через занавіску, яку хитав вітерець, в місто. Люда обережно проводила пальцем по його дужих плечах і ловила себе на думці, що він дуже змінився за останні два рокі. Постарів? Ні, хоча кілька глибоких борізд на лобі додалося. Тоді шо? Шкіра під сонцем, дощем та снігом обвітрилася, загрубіла, набула тьмяно-бронзового кольору як у скульптури. Навіть татуювання, що вкривали руки, ніби підстерлися. То таки постарів? Та ні. Просто став іншим.

– То чого не спиш, Льош?
– Я не можу, – прошепотів він, – знаєш, тут дуже тихо. Так тихо, шо просто неможливо. Тож я відкрив балкон, щоб хоч чути шум міста. Я звик, що навколо гупає. Тільки ніч і одразу валять «спецефекти». А як тихо, то підсвідомо чекаєш коли вже почнеться.
– Сучка та війна.
– І не кажи.
– А я навпаки злякалася шуму.
– Не бійся, – чоловік підтягнув дружину до себе і пригорнув, – я ж поруч.
Деякий час вони мовчали, пестячи одне одного.
– Льош?
– Шо?
– А ми зможем далі жити разом?
– А звідкиля такі думки?
– Ну, бачиш, ми різні. У нас навіть страхи різні. Я боюся шуму, а ти тиші.
– То мине, – він занурив обличчя в її волосся, – все минає і то мине. Головне, що я не можу без тебе. Фізично не можу. А зі своїми страхами я впораюсь.

Авторська стилістика збережена.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ