Руслан Горовий: Про вибір та пріоритети

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Двороверхова будівля школи стояла на краю містечка. Побудована на пагорбі, вона як справжній храм знань височила над приватним сектором і зазивала дітей білими стінами та блискучими великими вікнами.

Та то до війни. Зараз білої штукатурки на стінах вже майже не було, вікна темніли проваллями як глазниці черепа, все навколо присипане битим склом, друзками деревини та металевими уламками. Якби не мішки у вікнах та дверних пройомах, не військовий КРАЗ біля тильної стіни та не сховані під сітками в шкільному саду бронетранспортери, то можна будо б уявити, що люди залишили будівлю назавжди.
На містечко впав вечір. Все завмерло. Здавалося тиша дзвинить у вухах та її можна вдихнути як повітря.

Стас пройшов довгим шкільним коридором і присів біля стіни поруч з кулеметним гніздом біля входу в будівлю.
– Вона пішла, – промовив він здавалося ні до кого конкретно, – вже пішла остаточно.
Микола Іванович, дорослий сивий чоловік, який вперше побачив війну ще в Афгані, повернувся в бік Стаса, уважно подивився, однак змовчав.
– Чув шо кажу, Дєд?

Микола Іванович звик до свого позивного, хоча й щоразу посміхався в бороду, бо ж який він в свої п’ятдесят два дєд?
– Чув, чого ж не чув. І що?
Стас поклав на коліна автомат, дістав цигарку і покрутив її між пальцями, розминаючи.
– І всьо, Дєд. Пішла й немає. Знайшла іншого. Таке життя.
– Гм… «Таке життя» це так бабці в селах кажуть, бо ніхєра не розуміють. Чому дощ? Таке життя. Чому в колгосп ходить? Таке життя. Ти ж у нас ніби не з забитого села, маєш якось вже розбиратися шо відбувається.

Стас шмиргонув носом, прикурив цигарку і пустив цівку диму перед собою.
– Каже, що втомилася від невизначеності. Втомилася чекати на мене і прокидатися серед ночі від жахів.
– А сам що думаєш?
– Я?
– Ну, не я ж?
– Боляче мені.
– Це видно, – Микола Іванович обперся спиною на мішок з піском і задумливо подивився на Стаса.
– Що зі мною не так? Я ж не бухар якийсь, не виродок. Я ж тут за свою землю воюю. За те, щоби вона була в безпеці. Як так?
– Знаєш, – Микола Іванович відвів погляд від Стаса на провал дверей, куди цілило дуло кулемета, – тут справа зовсім не в тобі.
– Як це?
– Була у мене колись історія. Приїхав я вахтовиком на північ. Молодий ще, очі горять. І тут вона. Гарна, як намальована. І понеслось. Як у кіно. Суворий північний край і ми – як дві яскраві квітки. Півроку… А потім я назад. А вона лишилася…
– А чому не з тобою?
– В неї там дім, батьки, брат інвалід. Багато факторів.
– А ти чого не лишився?

Микола Іванович дістав цигарку, чикрнув сірником, інтуітивно прикриваючи світло вогника.
– В прийми? Та й тягнуло в рідні краї, до звичних оку пейзажів. Поїхав я. Потім ще разів п’ять до неї їздив, однак зрештою нічого не вийшло.
– І шо це доводить?
– Не спіши, – Микола Іванович випустив дим, – спочатку скажи, шо зі мною не так?
– Тобто?
– Ну, я ж любив її, вона мене. Під час нашої любові я змінився на гірше? Настільки що кинув її і повернувся додому?
– Так до чого тут…
– А до того. Кожен з нас робить вибір. Вона його зробила. Відпусти. Ти не став гіршим. З тобою все гаразд. Не гризи себе. Ти робиш те, що вважаєш правильним, сидиш тут на позиції. Вона робить те, що для неї добре.
– Та ж болить.
– Так, болить. Но попустить. Якщо вона пішла точно, то не треба її давити своєю любов’ю. Все одно так, як було, вже не буде. Пріорітети розсталені. І знай, вона пішла, однак це не означає, що через те, що ти став гіршим. Вона пішла через своє сприйняття світу і тебе в ньому. А ти лишився нічим не гірший, ніж був. І чим швидше ти це усвідомиш, тим швидше почнеш дихати на повні груди і заживеш звичним життям.
– Якось це все дуже складно.
– Життя взагалі складне, і все ж ти маєш з ним миритися.
– І що мені робити?
– Ну, просто зараз я б радив виспатися. Он і Місяць зійшов, а ми теревенимо. А потім починай жити. Просто жити далі.

 Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ