Руслан Горовий: Тисяча і одна ніч війни

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

– Маленька, – Назар притис Натку до себе і гладив по волоссю. – Моя маленька дівчинко!
Натка вжалася в Назара, сховала обличчя в плече і дрібно тремтіла.
– Я так злякалася.
– Я знаю.

Вони стояли біля під’їзду будинку. Наплічник зповз з Назарового плеча і м’яко плюхнув йому під ноги. Назар хотів відсторонити Натку, щоб зазирнути у вічі, та не зміг вона міцно трималася за нього. Втиснулася, аж побіліли пальці.
– Коли телефон взяв не ти, я лише дивом не втратила свідомість.
– Бідна, бідна моя, пробач, я й подумати не міг, що все буде так.

Коли Назару сказали, що він може гайнути на чотири дні додому, квитків на потяг вже не було. Та й зрозуміло – літо, ще й День Незалежності. Виходу не було – з Костянтиновки почав проситися в попутки. Дві години нічого не виходило, аж раптом поруч спинився старенький бусик «Фольксваген» на польських номерах. Спереду бус прикрашав красномовний напис ПТН ПНХ, в салоні двоє – хлопець за кермом і молода дівчина.
– Далеко тобі? – посміхнувся хлопець.
– В Бориспіль.
– Не ближній світ, – подала голос дівчина.
– Ну, що ж робить? – посміхнувся Назар, – і в такій глушині люди живуть.
– Сідай, – махнув рукой хлопець, – до Києва довезем, а там вже поруч. Чого порожніми маслать?
Назар відкрив боковину, кинув наплічника і застрибнув сам.
– Марина, – подала голос спереду дівчина.
– Назар.
– Саня, – простягнув руку водій.
– Дуже дякую, шо підібрали, – Назар потиснув руку, – а ви волонтери?
– Так, – Марина закурила і пустила дим в напіввідчинене вікно, – вже додому.
Машина рушила. Назар відкинувся на крісло і затих. Деякий час їхали мовчки. Лише свист вітра з вікна та шум двигуна. Назар відчув, що провалюється в сон. Раптом далася взнаки напруга останніх днів, коли через постійні нічні обстріли вдавалося поспати хіба що уривками.
– Якщо ви не проти, я кемарну, – насилу розплющивши очі промовив Назар.
– Спи, боєць. Тут пильнувати нема чого, – відповів Сашко.
Назар знову відкинувся на сидінні, заплющив очі і зрештою провалився в сон.

– Знаєш? Я навіть не зрозумів, що сталося, – Назар гладив Натку і намагався виговоритися якомога швидше, – прокинувся від поштовха, і того, що кудись лечу. Бус вже перекинувся і саме летів боком по дорозі, перекидаючись з коліс на дах. В салоні все зірвалося з місць і неначе смертоносне цунамі летіло невідомо куди і зносячи все на шляху. Я почув як зойкнула Марина. Потім щось сильно вдарило в спину. І раптом запанувала тиша. Бус завмер.
Натка дрібно тремтіла. Назар тримав її за плечі.
– Неначе відчувала. Схопилася під ранок. І до телефону. Набираю, набираю, а ти не береш. А в мене вже серце калатає як молот. І тут чую голос. І він не твій!

Машина спинилася. Двигун якось дивно плямкнув і заглох. Назар обережно поворушив кінцівками. Ніби цілий. В цей момент він почув стогін. Поліз вперед буса через гору напівпорожніх коробок. Відкинув вбік каску, бронік. Врешті намацав дівчину. В цей момент мозок включився повністю. Назар ривком висмикнув з розгрузки ліхтарик і освітив салон. Марина лежала неначе поламана лялька. Справа над скронею була чимала рана. Назар огледівся. Саша водій лежав долілиць. Видимих пошкоджень не було. Вгорі з сидіння звисала медична сумка. Назар рвонув її та витягнув пакет перев’язки. Притиснув валік до рани на голові дівчини. В цей момент до перекинутого буса підбігли люди. Хтось відчинив дверцята з боку водія та залізши до половини почав оглядати Сашка. Назар підсунув руку під дівчину, притиснув до себе і обережно виліз через розбите лобове скло. Підбігла якась жінка, яка весь час зойкувала.
– Ой, Божечки, ой, що ж робить? Ой, а вона жива?
– Викликайте швидку, – видавив з себе Назар і поклав дівчину на траву.
На мить прибрав бинт з рани. Кров пішла знову.
– В машині медична сумка, несіть сюди, – крикнув жінці. Та рвонула до машини.

Натка нарешті відірвалася від Нвзара. Він сів на лавку, і всадовив її на коліна.
– Я навіть не подумав про мобілку. Я весь сконцентрувався на поранених. Привів до тями Марину, потім Сашка. Потім відправляв їх до лікарні.
– Я розумію.
– А потім, коли вже сидів в машині поліції та писав пояснення, підійшов чоловік і спитав, чи я не Назар. Телефон викинуло з машини, він йшов і почув твій дзвінок.
– Я так злякалася.
– Я знаю. Пробач.
– А як ті дівчина з хлопцем?
– Все добре. Побиті, та головне живі.
– Так, головне живі.
– Люблю тебе.
– І я. Дуже.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ