Руслан Горовий: В очікуванні відплати…

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

– Притихли ніби.
Сергій визирнув з підвалу. Темрява потроху відступала віддаючи простір ранку. Зеленку перед хатою добряче посікло. Рештки бетонного паркану сіріли на фоні малинника біля в’їзду. Автоматна тріскотня ще лунала десь правіше і прямо, однак то вже не загроза, головне замовкли міномети і самоходки.

Сергій обійшов хату. Дача, яку хтось з любов’ю зводив, аби на вихідних порпатися в городі та саду, навіть тепер, після кількох попадань, виглядала непогано.
– Моцно будував господар, руки не зі сраки, – сам собі під нос пробурмотів Сергій, відкриваючи вентиль на газовому балоні і ставлячи на плитку чайник.

Доки вода закипала, він обійшов дачу і оглянув фасад. Цього разу майже нічого не прилетіло. Все пішло над дачою і збоку над садом. Дивно, а здавалося гупнуло пару разів так, що хату точно зачепило. Сергій сів на довгу лавку під навісом біля хати і насипав в кухлик кави. Ще півгодинки і чергування скінчиться, змінить Ромка «Зебра». Чайник запарував. І саме в цей момент з хати висунувся Ромка.

– Ну в тебе й нюх, – посміхнувся Сергій, – ніхєра ти не «Зебра». Ти, Ромка, собака. Чого підірвався, ще півгодини спав би?
– Та, виспався вже, – посміхнувся Ромка і сів на лавку до Сергія, – все одно вже не засну.
– Дурне спить, дурне сниться?
– Ну, такоє. Чого зразу дурне? Катя снилася.

Сергій мовчки сипонув кави ще в одне горня, залив окропом і накрив обидві чашки дощечкою, щоб запарювалася. Ромка чиркнув сірником, затягнувся цигаркою.
– Снилось ніби отак під ранок я проснувся, а вона лежить поруч. Сопе тихо-тихо, як мишеня. Ковдра злізла, оголила плечі й груди. І вона неначе змерзла, обхопила сама себе і скрутилася майже калачиком.

Ромка замовк, кілька хвилин просто курив. Сергій сидів тихо. На мить навіть замовкла стрілкотня за зеленкою.
– І от я нахился до неї, щоб обійняти, і а цей момент вибух. І мене відкидає, і я кудись лечу, волаю й прокидаюся.

Сергій мовчки зняв дощечку з чашок і підсунув одну товаришу. Сам підкурив цигарку і простягнув йому.

Ромка автоматично взяв цигарку і затягнувся.
– Два роки пройшло. Два роки, а я й досі не можу повірити, що її немає. Я знову й знову переживаю той ранок. Якби я лишився… Якби не пішов зранку.
– Ви б загинули вдвох, – тихо подав голос Сергій.
– Може й так. А може б ми буди не в кімнаті, а на кухні. Кухня вціліла.
– Того вже ніхто не може знати.
– Да, друже. Ти правий. Однак я нічого не можу з собою зробити, весь час згадую, як вбіг в квартиру з під’їзду, а спальні немає. Просто немає взагалі. І її немає. Кілька хвилин тому була, а тепер зникла. Розчинився в повітрі, ніби й не було. А я ще пахну нею.
– Перестань, – Сергій поклав руку на плече Ромки, – перестань. Вони за все будуть відповідати.
– Дякую, брате. Так і буде. Я ж «Зебра», а значить сьогодні чорна полоса, а завтра біла.
– Точно. Головне не забувати шо в кінці всім уродам жопа.
Чоловіки засміялися. Несподівано десь за хатою обізвався якийсь птах. Крізь листя пробився перший ранковий сонячний промінчик.

Авторська стилістика збережена.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ