Руслан Горовий: Вантаж 200

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Світлана бігла. Бігла нічною вулицею, що гула вокзалом як вулик бджолами. Бігла зі світла перонів в напівтемряву проспектів. В потік червоних ліхтариків задніх фар машин.

Вона бігла і кричала в ніч.  Крик тонув в шумі міста. Світланину зачіску розтріпав вітер, з рукава блузи злетів гудзик, однак вона нічого не помічала.
– Слава, Славочка, ні! – летіли і розчинялися в шумі міста слова, – Славочка, я благаю, тільки не ти!

Все пливло перед очима. Мозок ніяк не хотів сприйняти новину. Адже все було так чудово. І раптом фейсбук. Новина. Його бригада. Його прізвище та ім’я. І страшна цифра 200.

Світлана спинилася біля річки. Вхопилася за парапет і завмерла. Тіло дрібно дрижало, сльози котилися неначе їх всередині було ціле море.

Вона весь час згадувала коментарі під постом.
Спи воїн.
Най царствує.
Йдуть кращі.
Не пробачимо.
R.I.P.

Вона знову і знову набирала Славків номер, де дівочий голос зі спокійним металом відповідав, що абонент поза межами досяжності. І тоді вона побігла в ніч. Побігла, бо не знала, що робити з цим всім.

Річка обдала Світлану прохолодною. Вона важко дихала, та сліз вже не було. В цей момент задзвонив мобільний. Світлана сахнулася. На дісплеї світилося слово «Любий» і на Світлану дивилися Славкові очі. Тоді, коли вона його фотографувала, він корчив мордочки. І вона поставила найсмішнішу на його номер. І ось тепер Славко, вирячивши очі, дивився на Світлану. А вона не могла знайти сили зняти трубку. Здавалося допоки хтось на тому боці не скаже, що Славка немає, він живий.

Зрештою Світлана не витримала і прийняла дзвінок.
– Ти чого трубу не береш, сонце? – почувся з трубки хриплий Славків голос.
Від несподіванки Світлана зойкнула, її неначе вдарили в сонячне сплетіння. Скрутило живіт. Світлана зігнулася. В наступну мить її вирвало. Телефон ледь не випав з руки. Вона присіла і обперлася на парапет.
– Альо, Альо, – кричав Славко з телефону.
Нарешті Світлана відчула, що може говорити.
– Ти живий, – навіть не спитала, а констатувала вона.
– Я ж чого звоню. В нас в бригаді сьогодні загиблий є. Повний тезка мій. От і звоню шоб попередить.
– Я, я, – Світлана ледь вимовляла слова, – я вже знаю. Я вже тебе поховала.
Світлана відчула, що подих знову перехоплює.
– Ти чуєш? – закричала вона, – я думала, що тебе вже немає! Думала, що ніколи більше тебе не почую! Ти чого не брав трубку? Ти розумієш, що я ледь сама не померла?
– Сонечко, ну ти шо? Не плач. Я живий. Я не міг говорити. У нас знову був обстріл. Та я й не знав про того хлопця, а як дізнався, то одразу подзвонив. Пробач мені. А ти звідки дізналася?
– З фейсбука. Там вже всі пишуть. А якщо мама твоя дізнається?
– От суки, ну, хто ж так робить? Нічого, я звякну зараз.
– Слава!
– Що?
– А той другий Слава як загинув?
– Я ще не знаю. Але дізнаюся.
– Скажеш мені тоді?
– Звісно.
– Я люблю тебе, Слав!
– І я тебе, дівчинко.

Авторська стилістика збережена. 

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ