Руслан Горовий: Війна. Залишитись чи піти

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни

– Хто?

Іван сидів на ліжку, не рухаючись – неначе кам’яний. Поруч на ковдрі лежав телефон, освітлюючи фігуру власника. Люда відкинула ковдру, потягнулася до чоловіка і торкнулася його руки. Плечі і шия Івана були, неначе закам’янілі й лише на скроні пульсувала жилка.

– Хто?
– Роман, – прошепотів Іван, не ворухнувшись.
– Ні.. ні.. не правда, – на якусь мить вона завмерла, а потім тихо завила.

В колисці заворушився Вадік. Люда затулила собі рота обома руками, скрутилася у ліжку в позі ембріона і вила.
– Ні, ні..
Іван нарешті вийшов зі ступора, нахилився і обійняв дружину. Вона відчула на своїй шиї великі солоні краплі його сліз. Він мовчав і лише міцно стискав її в обіймах. Кілька хвилин тіла обох здригалися від беззвучного плачу. Зрештою вони затихли і лише час від часу схлипувала Люда.
– За що? – прошепотіла вона, – любий, ну за що?
– За нас. За нас, за малого.

Іван піднявся, підійшов до колиски, глянув, поправив ковдрочку, і, махнувши рукою дружині, мовляв, пішли за мною, вийшов на кухню. Коли вона накинула халат і вийшла слідом, він вже поставив на плиту чайник, а сам курив у кватирку. Люда підійшла і обійняла чоловіка ззаду.
– Ти відчуваєш провину за те, що зараз не з хлопцями?

Іван повернувся і, тримаючи цигарку в кватирці однією рукою, другою рукою обійняв і пригорнув дружину.
– Ну, що ти, звісно ні. Я зробив свій вибір. Я міг не йти на дембель, міг підписати контракт.
– Але ж..
– І я думав про це. За той рік, що воював був час подумати, – Іван притиснув Люду до себе, – і мій вибір абсолютно свідомий. Я дуже хотів побачити, як росте наш пряничок. Хотів бути поруч з тобою.
– Але…
– Але мені зле. Я все розумію. Розумію що війна, що на війні солдати гинуть. Я розумію, що Ромка теж зробив світомий вибір, коли лишився. Однак мені зле.

Іван докурив, загасив недопалок в попільничку, зняв чайник і дістав з полички заварку.
– Вань, – Люда підійшла і накрила його долоню своєю.
– Що?
– Пом’янемо?
– Да, ти права. Тут чаєм не обійдешся, не заснеш.

Люда витягла з шафки почату пляшку коньяку, налила три чарочки. Одну Іван поставив на вікно.
– Спочивай, братику, спочивай. Щоби ті тварюки не казали, як би до нас не лізли, ніколи по-їхньому не буде. Бо на нашому боці правда. Спочивай з миром, Ромчику.
Випили. Люда мовчки помила посуд і сіла на коліна до Івана, який гортав фотки в телефоні… Звідти на них дивися усміхнений Роман. Люда увіткнулася в чоловікове плече і знову заплакала.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ