Руслан Горовий: Військові та буденність мирного життя

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Сергій сів на бетонний парапет, закурив і роззирнувся. Вечоріло. Місто навколо жило своїм життям. Кудись неслись машини, простували люди. Шум міста був майже як шум моря, то накочувався звуками клаксонів чи вереском гальм, то відходив кудись вдалечинь і зливався в однорідний звук. Сергій говорив майже беззвучно, сам до себе. Так школяр перед іспитом намагається закарбувати в пам’яті тези і формули, щоб не спасувати перед викладачем.
– Знаєш, мирне життя можни осягнути лише побувавши на війні. В мирному житті все просто. Робота, дім, сон. Ну, не без гулянок з друзями, не без яскравих плям якихсь. Но в основному всі дні однакові.

Сергій замовк. Деякий час дивився на цигарку, що тліла в руці. Більша частина цигарки вже зітліла. Сивий стовпчик попелу раптом зламався і впав під ноги, розсипавшись на мільйони порошинок. Сергій сіпнувся, повернувся до реальності. Губи заворушилися знову.
– В якийсь момент розумієш, що йдучи до автобусної зупинки зустрічаєш одні й ті самі обличчя, а в маршрутці взагалі здороваєшся з половиною, бо ви вже знаєте одне одного роками. Колись був момент, коли я втратив роботу. На третій день я раптом виповз з квартири вдень. Просто пішов в магазин. І зрозумів, що не впізнаю місто. Люди, які траплялися назустріч були чужі та незнайомі. Навіть сонце освітлювало будинки під іншим, незнайомим мені кутом. Я йшов містом і мабуть вперше за довгий час відчував справжній смак життя.

Задзвонив мобільний. На дисплеї висвітилось ТАНЯ. Сергій провів пальцем по імені, потім по дісплею, приймаючи дзвінок
– Альо. Так, чекаю. Нічого, не критично, не біжи, я почекаю.
Сергій дав відбій і знов закурив. І продовжив.
– Розвідка є розвідка. Ми виходимо «на роботу» інколи на тиждень. Перед очима весь час щось інше. І хоча дехто з наших вже бурчить, мовляв задовбала ця природа, та вони не проміняють її на сіре однотонне буття на мирній території. Вони, та і я, рано чи пізно зірвуться. Знесе дах і хтось постраждає. І шкода найближчих, бо вони першими попадуть під роздачу.
В цей момент підбігла Таня. Маленька, тендітна. Чорнява. Захекана. Волосся зібране в хвостик. Вдягнена в жовтогарячий балахон.
– Привіт!
– Привіт! – Сергій підхопився і поцілував дівчину.
– Зачекався?
– Є таке!
Таня сіла поруч і шумно видихнула.
– Я спішила, але ж ці тягнучки.
– Нічого.
– Ти хотів шось сказати?
Сергій опустив очі. І мовчав.
– Ну, кажи! – Таня торкнулася його плеча, – що сталося?
– Я повертаюся.
Запала тиша. Вони сиділи, не дивлячись одне на одного, думаючи про своє.
– Коли?
– Післязавтра. Я підписав контракт.
– Ну, що ж я скажу? Так і буде, – в Таніних очах стояли сльози.
– А я тут цілу промову приготував. Хотів пояснити.
– Не варто.
– Я розумію. Хоч і не можу прийняти, та розумію. Я чекала тебе півтора роки. Ти навряд розумієш, чого це мені коштувало. Однак я чекала. А ти йдеш знов.

– Ти маєш розуміти, що я вигораю зсередини.
– Я теж. Я й так випалена, як вражена блискавкою верба. А тепер все з початку.
– І що ж нам робити?
– Я не знаю. Та я люблю тебе.
– І я люблю.

Сергій обійняв Таню і ніжно торкнувся губами її губ.
– Пробач, але війна мене їсть.
– Я розумію. Розумію краще ніж ти думаєш.

Сонце кинуло останній промінчик і зникло за будинками. Місто жило своїм життям не зважаючи на пару, яка обійнявшись завмерла на парапеті.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ