Руслан Горовий: Вовк-одинак

Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Тарас притулив милиці до стіни і обережно опустився на лавку, над якою фарбою було написано «Місце для паління». З обох боків від лавки замість попільничок стояли гільзи від САУ, на яких невідомий жартівник написав «Управління охорони здоров’я» і намалював інвентарні номери. Тарас закурив і кинув порожню пачку в гільзу. Паперовий клубочок вдарився у бортик і відлетів вбік.
– От чорт, – лайнувся Тарас. Взяв одну милицю і, спираючись на неї, присів на одне коліно, щоби підняти сміття.
– Зажди, я допоможу. В дверях відділення з’явилася Олена, молода жінка, яка працювала тут хірургом, а до того ж вивозила поранених на реанімобілі з передка.
– Не треба, я сам!

Ольга нахилилася вперед і зробила спробу підняти зім’яту пачку. Однак Тарас рвонув і таки вхопив її першим. Його хитнуло. Нога не витримала навантаження і Тарас почав падати. Ольга підхопила його. Потому мовчки допомогла сісти на лавку, стала поруч і закурила. Деякий час вони мовчали, лише Тарас шумно випускав повітря.
– Знаєш, я звик покладатися лише на себе, – врешті вимовив він, – все свідоме життя. І не вмію приймати допомогу.
– Чому?
Тарас досить довго мовчав, неначе переварюючи питання.
– Я й сам собі це питання ставив. І не раз. А потім психолог допоміг. Ми сіли і розібрали, звідки це в мені.
– Розкажеш?
– Чому б ні? – Тарас запалив цигарку, – колись, коли я був ще зовсім малий, в садочку стався випадок. Один хлопчик відірвав дівчинці від шапки балабончика. Вона наробила плачу, а коли вихователька спитала хто це зробив, то раптом вказана на мене.
– Чому?
– Я думаю, вона боялася того хлопчика, тому зробила так. І найстрашніше, що мені ніхто не повірив. Ніхто.
Тарас замовк, жуючи соломинку.

– І тоді я вирішив втікти. В кутку майданчика була дірка в заборі. Просто відірваний шмат сітки, який заріс бур’яном. Я й досі пам’ятаю, як стояв біля дірки і думав – бігти чи ні. І в якийсь момент зрозумів, що насправді це вибір без вибору, бо вдома мене б налаяли за втечу. Хоч бігти, хоч лишатися – все одно я сам, все одно ніхто б мені не повірив. З того часу я й розраховую лише на себе.

Ольга повільно потяглася за цигаркою, підкурила, випустила дим, торкнулася пальцем лоба, наче розгладжуючи невидимі зморшки.
– Попри все тобі доведеться вчитися приймати допомогу і звикати, що в цьому світі ти не сам. Що в світі є люди, які хочуть тобі допомогти. В тебе є я, наприклад.
– Я знаю, знаю, – засопів Тарас – якби не ти, не твоя медична тачанка, шо вивезла з-під обстрілу, то я б стік там кров’ю. То трохи інше.
– Зовсім ні. Все в твоїй голові. Всі страхи, забобони. Ти сам наставив маркерів, сам маєш їх і прибрати.

Оля піднялася і загасила цигарку.
– Ти куди?
– Я в кабінет, в мене, зрештою, чергування. А Ви, хворий, – вона засміялася, – думайте над своєю атвратітєльною поведінкою.
– Не йди, мені так добре.
– А хто тут бубнів, шо вовк-одинак, що покладається лише на себе?
– Ну, я ж вчуся, – Тарас дотягнувся до Оліної руки, притягнув жінку до себе і всадовив поруч на лавку.
– Це добре.
– Знаєш, – Тарас запнувся, – здається я люблю тебе.
– Здається?
– Ну, мабуть, ні. Я дійсно люблю тебе.
Оля поцілувала Тараса.
– Видужуй, там буде видно. І не сиди в курильці півночі, висипайся.

Встала, провела долонею по бритій голові Тараса і пішла у відділення. Навколо все затихло, високо високо в небі блимали, неначе свічки на гірлянді, зірки.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ