Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

1000 і 1 ніч війни.

Ось вже добу з неба падав сніг. Перші, ніби перелякані сніжинки, що падали й танули, змінилися більшими, іншими «власниками світу», які потроху вкрили все навкруги. Надвечір місто було в кучугурах, а тепер, вночі, вже все навколо біліло на фоні темного неба, звідки сипало й досі. Біля мосту Сашка вивернула кермо в бік узбічча. Старий «Судзукі» крякнув і перевалившись через бордюр спинився. Сашка трохи відчинила бокове скло і, закуривши, кинула погляд в бік мосту. Машин майже не було. Час від часу з мосту на шосе виповзало авто і, роззирнувшись очима-фарами навколо, шмиготіло далі. Дзеленькнув мобільний. Сашка випустила дим в шибку і прийняла дзвінок.
– Не спиш? – голос Сергія був трохи втомлений.
– Та де ж сплю? Біля мосту, чекаю.
– Ну тоді розкривай обійми, татко в хаті.

На мосту з’явився темний силует «Уралу», шо ніби пробивав собі дорогу двома промінями фар. Сашка вийшла з джипа. «Урал» спинився метрах в десяти, ззаду з кунга зістрибнула в снігову кашу постать, яку б вона не сплутала ні з чиєю. Сергій впіймав рюкзака, якого йому скинули з будки, махнув рукою, мовляв, все гут, рушайте і пішов в бік Сашки розкривши обійми.

Та зробила кілька кроків назустріч, Сергій притиснув її і цілував десь збоку, в шию під волоссям. Сашка тулилася і вдихада його запах. Пахло неспокоєм – якимсь мастилом, цигарками, металом та чимсь горілим, однак цей запах вкупі з запахом його тіла, зводив її з розуму.
– Я скучила, – шепотіла Сашка впиваючись пальцями в його бушлат.
Сергій лише ще міцніше притискав її. «Урал» бібікнув, прощаючись, і зник в заметілі. Сергій врешті відірвався від Сашки і вона змогла його розгледіти. Зарісший, з сивиною в бороді. Від очей і на лобі нові глибокі зморшки. Сашка погладила Сергія по щоці. Той впіймав губами пальці та поцілував.
– Я скучила, – знову прошепотіла вона.
– І я, дівчинко.

Раптом з боку мосту пролунали два хлопки. В наступну мить Сашка вже напівлежала за машиною, а Сергій прикривав її собою. Все сталося так блискавично, що Сашка навіть не зрозуміла, що сталося.

Сергій визирнув через капот. Посміхнувся і встав подавши руку Сашці. З мосту, пхикаючи і стріляючи чимсь в своєму залізному чреві, спускалася снігоприбиральна машина.
– Рефлекси ого-го! – Сашка сміючись обтрушувалася від снігу.
– Ти знаєш… – посміхнувся Сергій, – я мабуть ніколи не звикну, що є місця, де можна розслабитися, бо навколо немає розтяжок і по тобі не працює снайпер.
– Ти наскільки приїхав, на тиждень? – посміхнулася Сашка.
– Угу…

Сергій посміхнувся у відповідь. Спочатку посмішка вийшла дещо натягнутою, та вже за мить він повністю розслабився.
– Кидай рюкзак ззаду, я покажу тобі парочку таких місць, де ти точно будеш в безпеці.
Сергій нахилився і поцілував Сашку. За мить «Судзукі» переповз через бордюр на дорогу і зник в засніженому нічному місті.

Джерело: Ruslan Gorovyi

БЕЗ КОМЕНТАРІВ