У путінській «ЛНР» живуть із думкою, як заробити на їжу – ІноЗМІ

економічна блокада
«Те, що ми маємо, вже не життя. Ми просто виживаємо», зазначає співрозмовник Bild про життя в зоні окупації

Співрозмовником журналістів німецького видання Bild в рамках проекту про життя людей в невизнаних «республіках» на Донбасі став 45-річний житель Луганська Едуард.

Він живе зі своєю дружиною, двома доньками та його батьками. Два роки тому їхнє місто потрапило в зону окупації. «Те, що ми маємо тут, важко назвати урядом. Ті, хто дотримуються інструкцій російської армії, – не більше ніж пішаки», – каже Едуард. І накази з Москви – суворі.

Комендантська година і озброєні солдати визначають повсякденне життя. «Ми перебуваємо під тотальним контролем. – Навіть щодо раціону вони тепер не мають вибору. Молоко, м’ясо та риба сильно нормовані, почастішали випадки, коли для жителів передбачено певні порції їжі. Іноді ми намагаємося отримати деякі з цих продуктів, щоби зробити наших дітей щасливими. Шоколаду та інших солодощів ми вже давно не купуємо».

Дієта в окупованій зоні складається майже винятково із зернових і овочів.

«Те, що ми маємо, вже не життя. Ми просто виживаємо», – каже чоловік. І боротьба за виживання жорстка. Едуард говорить, що люди проводять більшу частину дня з думкою про те, як вони можуть заробити гроші своїм сім’ям, щоби купити щось поїсти.

Утім, навіть якщо достатньо грошей, більшість продуктів тепер недоступна. «Якість життя різко впала. Такого я не бачив за все своє життя», – зізнається Едуард.

Робота в зоні окупації також практично відсутня. Самопроголошена «республіка» фінансує тільки професії на цивільній службі, і там зарплатня становить від 25 до 45 євро на місяць.

«Більшість компаній перестали працювати. Майже всі люди тут перетворились на бідняків», – розповідає луганець. Інфраструктура зруйнована. Банки, залізниці, пошта ось уже два роки або взагалі не працюють, або працюють дуже обмежено.

Крім того, стає все важче залишити зону окупації. «Вже два роки, як ми не чуємо нічого, окрім російської пропаганди та брехні на телебаченні. Цього неможливо далі слухати, – нарікає чоловік. – Найкраще в нинішньому нашому житті – читати книжки. Вони – єдиний спосіб чогось навчитися, розвивати себе».

Половині вчителів усе ж вдалося перебратися до вільної України. І хоч деякі школи та університети досі викладають, кваліфікацію, що її отримають студенти, не визнають за межами окупованої зони.

Більшість людей, додає Едуард, усвідомлює своє становище. У них є лише одне запитання – коли все це нарешті припиниться? «Більшість із нас хоче повернутися в Україну. Проте є деякі, кому російська пропаганда припала до смаку».

За його словами, близько 40 відсотків людей навколо вірять тому, що їм кажуть нові правителі й солдати та що вони бачать на російському телебаченні.

«Ми маємо тут силовий контроль і злочинців, які хочуть створити образ країни», – обурюється Едуард. За його словами, за фальшивою картинкою порядку на вулицях часто стоять злочинці, які викрадають людей, щоби збагатитися.

У чоловіка немає жодних сумнівів щодо того, хто має відповідати за такий стан справ: «Все, що відбувається тут, замовили прямо з Москви. Найгірше, що я випробував у своєму житті, були останні два роки, і це ще не кінець», – із сумом зазначає він.

Едуард бачить паралелі між життям «народних республік» на сході України та Північною Кореєю. І там, і тут будують «воєнний соціалізм», хоча там переважає культ особи. Проте Північна Корея не окупована чужою країною. Це головна відмінність від українського Донбасу, резюмує він.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ