Віктор Шишкін: Про загрози українській державності у разі  не введення воєнного стану

Віктор Шишкін, суддя Конституційного суду України у відставці
Віктор Шишкін, суддя Конституційного суду України у відставці

Подальше затягування із запровадженням в Україні воєнного стану, за наявності усіх факторів такого стану, є реальною загрозою самого існування незалежної Української держави, особливо після внесення 2 червня 2016 року змін до Основного Закону республіки всупереч заборонним приписам частини 2 статті 157 Конституції України.

Умови, які є підставою для воєнного стану в країні або її окремих частинах, містяться у положеннях статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ, а саме:
1) наявність збройної агресії чи загрози нападу на державу;
2) небезпека державної незалежності України та її територіальної цілісності;
3) обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, що зумовлене агресією проти України.
Такі умови мають місце в Україні ще з весни 2014 року, тобто з початку окупації військами РФ з подольшою анексією таких адміністративно-територіальних одиниць України, як Автономна Республіка Крим і місто Севастополь, і продовжують мати місце у фронтових бойових діях в Донецькій та Луганських областях. Ці умови вже існують об’єктивно і не залежать від суб’єктивної позиції того, хто відповідно до своїх конституційних обов’язків, має на них реагувати введенням воєнного стану (пункт 20 частини 1 статті 106 Конституції України).

Однак Президент України за наявністю зазначених умов з незрозумілих причин не вдається до введення воєнного стану, тобто не виконує своїх, зазначених у частині 2 статті 102 Конституції, прямих обов’язків гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання прав і свобод людини і громадянина, яких залишили на поталу окупантів на захоплених ними українських територіях. Не виконання паном Порошенком конституційних обов’язків, вже як наслідок, тягне невиконання ним повноважень Президента України і Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, які встановлені статтею 6 Закону України «Про оборону України», зокрема, і щодо утворення Ставки Верховного Головнокомандувача (стаття 8 цього ж закону). Одночасно він уникає обов’язків, які визначені йому статтею 11 Закону про правовий режим воєнного стану, чим ставить під загрозу визнання не правовими дії громадян, які патріотично виконують свої обов’язки згідно зі статтею 65 Конституції України.

За таких умов Генеральний штаб Збройних Сил України, як головний військовий орган з планування оборони держави і управління військами в особливий період, не може належним чином виконати свої основні функції, що передбачені статтею 11 Закону про оборону України.

Стан воєнної окупації і анексії такої частини території України як Кримський півострів, бойові дії з боку регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, які перешли державний кордон України на її материковій частині і атакували підрозділи державної прикордонної служби та Збройних Сил України із застосуванням всіх видів вогневого ураження у сухопутній війні, з подальшою окупацією значної території Донецької і Луганської областей України, створення, озброєння і оснащення колаборантських підрозділів на захоплених територіях, визначено у Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленою Постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, – як збройна агресія іноземної держави.

Законодавчій орган держави міг би допомогти Президенту в ухваленні рішення, що слідують із його обов’язків, шляхом належного виконання вже своїх обов’язків, керуючись приписами пункту 5 частини 1 статті 85 Конституції України і нормами Статуту ООН, а саме – ухвалити закон про визнання Російської Федерації державою агресором. Тим паче, що певну правову основу для такого кроку вже було закладено в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року. Тобто Верховна Рада України також не виконує своєї функції, що передбачені пунктами 5, 32 частини 1 статті 85; пунктами 9, 17 частини 1 статті 92 Конституції України. У зв’язку із зазначеним Кабінет Міністрів України також не може у належний спосіб виконати свої функції.

Внаслідок такої поведінки основних владних інституцій держави, правовою основою теперішніх дій силових структур із застосуванням зброї смертельного ураження в зоні вторгнення агресора залишається Указ в. о. Президента України від 14 квітня 2014 року про введення у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України». У такому випадку всі дії державних інституцій України та її громадян мають спиратися на положення лише Закону України «Про боротьбу з тероризмом». У зв’язку з цим керівництво діями щодо захисту країни сконцентроване в Антитерористичному центрі при Службі безпеки України.

Однак правова природа і правове регулювання антитерористичної операції зовсім інші, ніж правова природа і правове регулювання умов спротиву військовому вторгненню іноземної держави, тому змішувати їх не можливо. Правовою основою діяльності державних інституцій у ситуаціях, які пов’язані з військовим нападом іншої держави на нашу державу, є основними Закони «Про оборону країни» і «Про правовий режим воєнного стану».

Внаслідок не виконання інституціями державної влади своїх конституційних обов’язків країна та її суспільство перебувають у стані підміни явищ і понять. Має місце викривлене правове регулювання виниклих відносин, що містить в собі загрози для: держави, як суб’єкту міжнародного прав, правового статусу громадян і набуття ними відповідних прав; належного функціонування державного владного механізму. Не введення воєнного стану, хоча б у зонах бойових дій, які ведуться захисниками України проти військових підрозділів московського агресора та підтриманих і оснащених ним збройних підрозділів колаборантів, несе відповідні загрози для прав конкретних громадян України та Української держави як суб’єкта міжнародного права.

Відсутність рішення щодо введення воєнного стану несе наступні загрози для України.
І. На міжнародному рівні:
1) нівелює аргументацію щодо збройної агресії Російської Федерації проти України, чим посилює твердження про наявність в Україні внутрішнього конфлікту (громадянська війна), а не міжнародного збройного конфлікту;
2) позбавляє Україну можливості пред’являти жорсткі юридичні вимоги до Великої Британії, Російської Федерації, США, Франції стосовно виконання з їх боку поручительства щодо гарантування незалежності, суверенітету і кордонів України на підставі Будапештського меморандуму 1994 року «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї»;
3) унеможливлює правові підстави надання Україні як жертві агресії допомоги, зокрема і озброєння, за нормами міжнародних договорів про безпеку;
4) не зобов’язує агресора дотримуватись положень Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, тому що особи з таким статусом можуть бути лише в умовах війни (приклад, ситуація з Надією Савченко);
5) унеможливлює забезпечення прав людини відповідно до положень Третьої Женевської конвенції, зокрема і через проведення міжнародною гуманітарною правозахисною організацією, на кшталт Міжнародного комітету Червоного Хреста, регулярних інспекцій місць позбавлення волі.
ІІ. На політичному і управлінському рівнях:
1) втрату територіальної цілісності України;
2) легітимізацію колаборуючих з окупантами владних утворень шляхом проведення виборів під примусом і контролем агресора;
3) примусове перебування іноземних військових формувань (баз) на кшталт молдовського Придністров’я;
4) нав’язування змін до Конституції України та інших законів під зовнішнім тиском;
5) не визнання на міжнародному рівні колаборантських організацій «ДНР» і «ЛНР» як військово-злочинних;
6) втрату підстав для притягнення організаторів військової агресії проти України і колаборантських рухів до кримінальної відповідальності за військові злочини;
7) делегітимізацію інституцій державної влади внаслідок ухилення їх від виконання своїх повноважень (обов’язків) щодо забезпечення централізованого управління усіма військовими і воєнізованими формуваннями, управління комунікаційними мережами і теле- і радіочастотним ресурсом, зокрема не виконання Президентом України своїх прямих конституційних обов’язків Верховного Головнокомандуючого Збройних Сил України щодо організації захисту державної незалежності і національної безпеки України.
ІІІ. На суспільному і громадянському рівні:
1) громадяни не можуть у належний спосіб добровільно виконати свій конституційний обов’язок по захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України (частина 1 статті 65 Конституції України), оскільки цей обов’язок стосується умов воєнної агресії і супутньому їй режимам стану війни чи воєнному стану, тобто:
а) добровольчі підрозділи, партизанські загони, дії окремих громадян, які встали на шлях збройного захисту Вітчизни і знешкоджують ворога (агресора), за маніпуляцією влади, можуть бути визнані незаконними з притягненням патріотів до кримінальної відповідальності;
б) загиблим в боях патріотам, які мужньо захищали незалежність і територіальну цілісність держави, може не бути надано відповідного статусу, передбаченого для офіційних військовослужбовців, що загинули під час проведення антитерористичних операції, і як наслідок, родини патріотів не матимуть соціального захисту;
в) діяльність волонтерських організацій в зоні проведення воєнних дій, оскільки вони мають статус антитерористичних операції, також може бути визнана поза законом тощо;
2) військовослужбовці також не можуть у належний спосіб виконати свої службові обов’язки у захисті Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України, особливо щодо військ агресора, оскільки за умов антитерористичної операції, вони мають право знешкоджувати лише терористів (пункт 2 частини 2 статті 15 Закону про боротьбу з тероризмом), а військовослужбовці іноземної армії, які вчинили воєнну агресію, під визначення терористів не підпадають, тобто за такою трактовкою може буде складане маніпулятивне твердження, що їх незаконно знищують.

Наведений перелік загроз для Української держави у зв’язку з не введенням в Україні воєнного стану не є повним, однак є достатнім для виникнення стурбованості долею українського суспільства і держави, щоб загострювати на цьому увагу. Особливо це вкрай важливо після внесення владою змін до Конституції України під благовидно–маніпулятивним приводом реформування судової влади. Введення воєнного стану є останню можливістю нейтралізувати негативні наслідки конституційних змін, які допомагають путінському режиму стверджувати, що в Україні має місце внутрішній громадянський конфлікт, а не військова агресія московської імперії.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ