Окремий 74-й розвідбатальон ЗСУ, «Правий сектор». Багатодітний батько і волонтер, який допомагає інтернатівським дітям з особливими потребами

Володимир Регеша: Цукерки для дітей війни

Регеша з дитиною
Володимир Регеша, окремий 74-й розвідбатальон ЗСУ, «Правий сектор». Багатодітний батько і волонтер, який допомагає інтернатівським дітям з особливими потребами

Повертаючись з «роботи» в Авдіївці чи Мар’янці, підвозимо людей, які голосують. Але тільки тих, хто стоїть на дорозі з дітьми.

– Та вот, прієхалі на блокпост, рєбьонку сладєнькава взять. А оні гаварят: нєту сладєнькава. Нє прівозят ваши валантьори.

Це говорить мужик років до 30. І мамаша намагається бути розв’язно-привабливою:

– Ти чьо, казак? Відішь, доця, ето казак! а від самої тхне якимось денатуратом.

Шкода ту доцю. До сліз.

Тепер возимо з собою цукерки, снікерси. Для отаких справжніх дітей війни. Щоб хоч на мить побачити радість в тих загнаних, сивих оченятах.

Я вірю, що все це не дарма. Що доки навколо нас свистять кулі, там у вас щось змінюється. Ви справді щось робите. На краще. Я звичайна середньостатистична людина. Таких мільйон. Тільки чомусь я вірю, що саме я зараз маю бути тут. І можливо моє перебування тут комусь врятує життя. Я тут, серед таких самих звичайно-середньостатистичних. Хоча… вони не ховалися від повісток. Не косили.

Найбільше би зараз я хотів бути поруч із дружиною, дітьми, батьками та друзями. Сходити сьогодні з Коляном на академічний концерт та переживати, чи знову він злякається отих бабет і зіб’ється на першому ж акорді. Замість цього я прошу друга, щоб він звозив малого й потім забрав.

Заводити в школу зранку Софію, всю дорогу щось наспівуючи і обов’язково на очах усіх однокласників поцілувати її. Замість цього вона їздить сама. Картинно зітхати від тисячного за день «папа» Мішки, який лізе на руки і вимагає, щоб там був тільки він. Замість цього Мішка прикладає все підряд до вуха, постійно повторюючи те саме «папа».

Регеша фото з дітьми
Зустріч вояків із школярами в київській гімназії «Консул»

Набрати трохи пива і посидіти з Тьохою. Поговорити про все на світі. І про його майбутнє весілля. Замість цього скупі слова телефоном. Бачити несходячу посмішку з мордяки Іллі-Грішки. Чути його агукання та сміх, що постійно переходить в гикавку. Він росте без мене.

І дружина Наталка… сама. Зі щоденними проблемами відвези-забери, їсти-купати-спати. І без мене. Тільки повідомлення: як ти? Де пропав? Чому не на зв’язку? Люблю тебе… Бережи себе…

– Тобі хтось телефонував? Може, потрібна допомога, доки я тут?

– Усе гаразд. Я справлюсь. Тільки швидше повертайся.

– Я скоро…

Майже за рік воювання лише сьогодні прийшло усвідомлення, що навіть готовий вмерти. Тільки вірячи, що це все не дарма.

 

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ