Євген Якунов: Азаров. У полоні параної

Євген Якунов, журналіст
Євген Якунов, журналіст

Серед тих, хто лив крокодилячі сльози над могилою командира, який вибухнув у ліфті, опинився і наш давній приятель – Азаров. У своєму Фейсбуці він обізвав покійного бандита «справжнім героєм Донбасу», а в смерті його звинуватив «террорістіческіе власті Кієва».

А колись же він здавався дідусем, який просто калічить через недогляд українську мову, простакуватою «кровосісєю», що його пригрів Янукович для того, щоби з крихт бенкету, що залишилися від «сім’ї», нашкребти на бюджетний колобок для країни.

А ще раніше був звичайним українським бюрократом. Завідував бюджетним комітетом у ВР, причісував рідке волосся поперек голови, ходив з нами тими самими вулицями – Грушевського та Інститутській. Навіть на сцені Майдану постояв у 2004-му. У помаранчевому шарфику.

Деякі вважали його здібним економістом, як мінімум – інтелектуалом на тлі купи злодійкуватих донецьких гамадрилів. І в самому кінці нинішнього Майдану, коли він тікав слідом Януковичем і ридав, що бос його зрадив, Азарова навіть шкодували.

І раптом таке мурло. Така ненависть. Такий гавкіт з-за поребріка. Може, грошей заарештованих шкода? Або посади хлібної? Скажете, навіщо про нього згадувати? Забанити, і справа з кінцями. Ні, як це ні гидко, часом треба згадувати. З кількох причин.

По-перше, щоби не забувати, хто нами ще не так давно керував. Ненависник всього українського, сусанін тайгового союзу, хрещений батько, який примостився в тіні великої Сім’ї зі своєю власною – не такою гучною, але не менш агресивною. Як ми могли стільки його терпіти?

Тим, у кого коротка пам’ять, хто кричить, що зараз гірше, ніж за часів Януковича, безумовно варто почитати Фейсбук Азарова. Це протвережує. І ще: читання Азарова показує перспективу. В тому сенсі, що добре видно, як швидко і як далеко ми пішли від російського світу. І як це, насправді, було нескладно. І як це є незворотнім.

Навіть ті сьогоднішні публічні політики, яких ми звично називаємо ватниками, колишні колеги і навіть друзі Азарова говорять з ним вже на різних мовах. У всякому разі, в публічному просторі.

І ще. Дрейф політичної свідомості колишнього українського політика, який потрапив в країну Путіна, дає хороший матеріал для соціального психолога. А може і психіатра. Бо показує, як відбувається політична деградація людини в російському світі.

Пробігся його фейсбучною сторінкою. І ось що примітив: чи не кожен третій пост (а їх буває по кілька на день!) починається одними і тими ж словами. І не словами навіть, а ярликами з брудного дугінсько-мотороловского лексикону.

Їх як у Еллочки Людожерки – з десяток. Ось, наприклад:

  1. «Брехня київського режиму».
  2. «Кривавий київський режим насаджує в Україні новий культ Бандери, Шухевича – поплічників гітлерівців».
  3. «Мародери, які захопили владу в результаті державного перевороту».
  4. «Людожерські підвищення тарифів, цін на продукти харчування…».
  5. «Черговий злочин проти українського народу – вихід з організації Співдружності Незалежних Держав.
  6. «Київський режим штовхає злиденну, розорену країну в протиприродний військовий конфлікт з Росією».
  7. «З правосуддям в Україні (після судової реформи) покінчено».
  8. «Варвари, яких деякі лідери європейських країн підтримують, залишили взимку мільйони людей (в Лугандоні) без води, тепла, електрики».
  9. «Мільйони українців, які присягали на вірність Російській державі».
  10. «Московський патріархат – символ єдності наших народів».

І, мабуть, все. У кожному пості ці «Хо-хо» і «не вчіть мене жити» варіюються в різних комбінаціях. Як відгуки на чергову, часто абсолютно нікчемну, подію, причому не мають ніякого особливого сенсу.

Від цього пробирає холодом, немов голос доноситься з того світу. Немов ніякого Азарова давно немає, а під аватаркою прижилася програма-робот, що видає випадковий набір слів…

Колись давно (а насправді всього років п’ять тому), коли Микола Янович вирішив попіаритися в модному Фейсбуці, і йому обслуга нафрендила 2 тисячі віртуальних лизоблюдів, колишній прем’єр любив показати, що він така ж людина, як усі. Диктуючи відповіді на заздалегідь відібрані запитання, він із захватом розповідав, як особисто прибирає сніг в заміській садиби, кого призначити тренером футбольної збірної, або коли і як пити червоне вино. Навіть в порадах – як махати лопатою і садити капусту – було щось людське…

І де ж це все? Сьогодні, живучи в «любій серцю Росії», вільній від «галицько-українського націоналізму», не скутий державними рамками, він міг би поговорити про книжки, фільми, про виховання онуків…

Але залишився труп. Ходяча функція. Скупа, з нескінченно маленьким (і без того небагатим) словниковим запасом. Безглуздо і безлико лякає «кривавим київським режимом».

Німецький психіатр Карл Леонґард називав подібний стан «застарілістю» і бачив в ньому симптом параної. (Пам’ятаєте, деякі паранормальні герої Кіри Муратової ніяк не могли з’їхати з повтору однієї і тієї ж заїждженої фрази?).

І це не стареча хвороба. Це – гірше. Це дійсне перетворення в функцію, одну з функцій тоталітарного путінського режиму. Суху і голу. У сучасній Росії ж не місце особистостям – право на це має лише одна людина. Всі інші – навіть жалюгідні й нікчемні особистості швидко мутують до стану прямої лінії на осцилографи.

Медведєв, Кадиров, Лавров, Чуркін, Гіркін, Біс з Дугіним, Янукович з Поклонською – все це давно вже не люди (та й чи були коли-небудь?), а функції. Нинішній Азаров – не найбільший гвинтик в цьому механізмі. Найімівірніше, ледве помітний, десь в двадцятому ряду, після Захарченка, Плотницького і покійного Мотороли. Як собака Павлова пускає слину за миску юшки.

Він дуже старається. Ходить на ток-шоу для зомбоящиків, каже зрозумілий владі набір слів з кремлівського сленґу. Але йому вже нічого не світить. Він – відпрацьований пар.

Ще один відомий психолог – Бруно Беттельґейм писав, що за часів гітлерівського режиму вся гестапівська обслуга таборів смерті дуже швидко перетворювалася на ходячі мумії. Навіть начальники таборів згодом мали обличчя, що були дуже схожі на в’язнів, яких вони катували. Тому що в тоталітарному режимі зеками є всі без винятку, незалежно від соціального статусу. І кінець їх завжди однаковий.

Страх шестерінки випасти з механізму і опинитися утилізованою – ось що породжує параною! Моторола був функцією, яка себе вичерпала – і його утилізували. Як згорілу лампочку. Черга Азарова може настати в будь-який момент. Тому й засмутився.

Джерело: Евгений Якунов

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ