Євген Якунов: Чи стане Надія Савченко президентом?

Євген Якунов, журналіст
Євген Якунов, журналіст

Ось і дочекалися ми свого Дональда Трампа, який знає відповіді на всі запитання і дозрів, щоб йти в президенти…

Еволюція Надії Савченко. Ще нещодавно на запитання про можливе президентство наша героїня, наша Жанна Д` Арк ухилялась від відповіді: можу, якщо народ покличе, а тепер прийшла до переконання, що просто «змушена».

І до цієї її заяви не варто ставитися легковажно. Чи ми забули, що Трампа теж не так давно вважали лузером?

Що зробив Трамп? Він без всякого сорому і незручності переступив через табу і тотеми американської громадської пристойності. Він почав говорити про те, про що було не прийнято міркувати в ліберальному суспільстві, але про що говорили на американських кухнях. Що головна біда – мігранти, що нічого витрачати гроші на захист країн Балтії та нехай за НАТО платять самі європейці, а з Путіним, якого він поважає за силу, краще миритися. Він відкинув пристойності та став відкрито говорити з обивателем мовою обивателя, а з хамом – мовою хама. І найархаїчніші шари американського суспільства відчули в ньому рідну жилку.

Точно так само і Надія Савченко озвучила те, що в нашому ужаленому війною суспільстві вважалося верхом блюзнірства. Про те, що Україні не можна поставляти летальну зброю, оскільки це може призвести до третьої світової війни. І що давно настав час скасувати економічні санкції проти Росії, тому що від них страждають прості люди. А ще треба попросити у Донбасу вибачення, оголосити амністію бойовикам і сісти за переговори з Плотницьким і Захарченком. Війну, говорить Савченко, ведуть олігархи, а народам України та Росії немає чого ділити. І головні вороги – всередині країни, ті, хто задумав проводити судову реформу під час війни. І ті, хто списує на війну народні гроші й транші МВФ. І ті, хто тримає народ на голодному пайку високими тарифами.

Вона збирається носити з собою гранату, щоби не здатися владі живою, вона вважає, що народу не потрібні президент і держава, але хоче стати диктатором, «який тримає все в своїх руках для того, щоби повернути цю владу народу».

І віддамо їй належне: все це – прямі влучення. Треш, на який не наважувався навіть Ляшко. Але Ляшко клоун, а Савченко – Герой України, депутат Парламентської асамблеї Ради Європи. Віроломна щирість, з якою вона ламає розставлені в українському суспільстві моральні віхи, змушує наш замучений народ повірити, що це і є справжня, неприкрита правда.

Насправді у всіх її ескападах можна побачити світогляд маленької людини, яка потрапила у велику політику. Коли незрозуміле здається непотрібним. А відсутність глибоких фундаментальних знань замінюється побутовим здоровим глуздом і власним життєвим досвідом. Вона бачить, як вирішив питання «судової реформи» Ердоґан, вона мала можливість оцінити ступінь впливу на правосуддя путінської диктатури. І їй здається, що всі проблеми розв’язуються просто, потрібна тільки воля однієї людини.

Розпинаючись про «нову Надію» махровий російський пропагандист Анатолій Вассерман пише: «Савченко два роки провела не просто в російській виправній установі, а в такій, куди бажаючі змінити реальність шляхом донесення неправдивої інформації потрапити не можуть. Вона приїхала на батьківщину, яка змінилася до невпізнання, і своїм свіжим поглядом побачила, що ця війна втягнула країну в руїну, а народ у злидні, і цю інформацію Савченко, як народний депутат, намагається донести до людей».

Якщо відкинути пропагандистські штампи, то Вассерман правий. Савченко стала до бою та потрапила в полон тоді, коли в суспільній свідомості панувало відчуття неприродності війни «між двома братніми народами», це здавалося помилкою, підступами можновладців. Нам потрібен був Іловайськ і Дебальцеве, загибель Боїнґа, оборона Донецького аеропорту, жертовність кіборгів, тортури і вбивства сотень і тисяч мирних українців, постійна брехня Путіна та його пропагандистської машини, щоби ми зрозуміли: це і є справжні Україна та Росія, це і є сіль їх нього ставлення один до одного.

Всі ці роки Надія перебувала в нашому інформаційному полі, ми знали про неї все. І складалося враження, що і вона – з нами і думає як ми. Але вона спілкувалася з наглядачами і катами, вона навчилася думати, як вони, і життєвий досвід, якого набралася в розмовах з ними, і здається їй істиною, що не підлягає сумніву. Хоча насправді це всього лише стокгольмський синдром.

Але в такому стані живе і наша країна. Ми відчайдушно прагнемо миру, але страшно боїмося поразки. Ми готові боротися, але у багатьох моральні сили закінчуються. Сплеск пасіонарності займає від сили 4 роки, писали класики. Три з них, якщо рахувати від початку Євромайдану, майже пройшли.

Савченко – не дурна, вона точно вловила настрій країни. Країни, яка втомилася від війни. І в такій країні, яка втратила в боях кращих, а гірші вилазять із щілин з іконами Сталіна і Путіна і йдуть, щоби зайняти своїми хоругвами центр постмайданного Києва, в такій країні дійсно чекають на лідера, який (вчергове) пообіцяє принести мир протягом двох тижнів, диктатора, який віддасть владу народу, але візьме відповідальність на себе. І в цьому немає нічого нового, такі настрої траплялися на Землі тисячі разів.

Даремно чекати, що вона стане месією національно-визвольної війни. Вона стане месією для тієї частини народу, яка бажає звільнення від обов’язку бути героями.

Чи зможе вона, як Трамп згуртувати навколо себе цю частину народу? Чи зможе, як він, у своїй гонитві за вищим призом осідлати партію «Батьківщина», першим номером якої вона (не забудемо про це) є? Звичайно, наша країна – не Америка. Їй навіть Тимошенко змістити буде важко – жодних праймеріз в партії ЮВТ не допустить. І стати президентом, а тим більше диктатором, для Надії Савченко майже нереально.

Але і не неможливо. У таких країнах як наша для цього є три шляхи: демократичні вибори (тільки по-справжньому демократичні, де своє слово скаже обиватель, а не еліта), наступник (для цього треба, щоби маршальський жезл нашій Жанні передала чинна влада) і військовий переворот, до якого хто тільки сьогодні не закликає – починаючи від ультрарадикалів Коханівського, і закінчуючи Захарченком з Моторолою).

І ще треба дотриматись трьох умов: популярна у народу ідеологія, підтримка олігархів і лояльність силовиків. З першим і другим заминки не буде: олігархи у нас на 95% промосковські, телеканали – теж, а Кисельов забезпечить навіть міжнародну підтримку. З третім – ще простіше: на тлі люстрації в стані силовиків ворогів там у постмайданної влади більше ніж прихильників – тільки поклич!

Але це не буде наступальна диктатура Муссоліні, Перона або скажімо, Путіна. Це буде диктатура французького генерала Петена, героя першої світової війни і націоналіста, який шлях до збереження нації побачив у колабораціонізмі.

І якщо говорити про диктатуру, то тільки така в нашій країні сьогодні і можлива – диктатура силовиків нації, що програла. Поки наша нація бореться – вона демократією не поступиться.

Що ж, якщо Надія захоче стати диктатором – їй допоможуть. І тут головне: чи захоче вона?

Джерело: Евгений Якунов

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ