Євген Якунов: До справжньої незалежності України ще 200 років?

Євген Якунов, журналіст
Євген Якунов, журналіст

Третій рік 24 серпня ми зустрічаємо в тривозі. Втретє зі сльозами стежимо за хлопцями, які йдуть центральною вулицею Києва і просимо Господа, щоби цей парад не був для них останнім. І не від природної сентиментальності, а тому, що бачимо: немає ані дня, щоби хтось із них не йшов від нас назавжди.

І скільки ще таких буде в цій нескінченній війні? Волонтери хитають головами: як би ми не намгались останні два роки, немає у нас ще армії, здатної перемогти Росію. І танків нам би побільше, і авіації, і ракет, і та техніка, що пройде Хрещатиком, навряд чи може вважатися найсучаснішою. Втім і навіть такої мало, пекельно мало!

І болить серце від того, що не знайшлося часу за всі ці 25 років подумати про оборону, і аж ніяк не вибереться зі стресу наша економіка. І повільно, дуже повільно відбуваються зміни, які повинні зробити нас сильними і непереможними.

25 років минуло, а ми немов ще в дитячому віці. Невже і справді розбазарили багату спадщину, зруйнували другу в соцтаборі економіку, розігнали армію, що раніше наводила страх на сусідів? Здавалося тоді, що варто тільки вийти з-під опіки прогнилого центру, і ми станемо найсильнішими в Європі. І танків у нас було більше за всіх в Європі, і стратегічних бомбардувальників, які сьогодні могли б рознести пів-Москви. Не кажучи вже про ядерне озброєння та балістичні ракети SS-20.

Все розорили, розікрали за 25 років? Замість потужного поступального руху – лише сварки і чвари, уряди – один гірший за інший, президенти – невдахи? Загалом, повний капець?

Нехай читач не думає, що ми будемо його заспокоювати. Що дамо надію: ось-ось настане великий прорив, і треба тільки трохи потерпіти.

Ні, не дамо. Стара економіка, дійсно, розвалюється, і до прориву ще крокувати й крокувати. А може і повзти. Але терпіти – не треба. Величезна армія терпить – це і є той якір, який прив’язав нас до минулого.

Одне обнадіює: важка історія державності дісталася не нам одним. Всі європейські нації народжувалися в муках. І не лише європейські.

У пошуках біографії мексиканського національного героя Панчо Вілья (це щось на зразок нашого Нестора Махна) натрапили на історію Мексики. І вона вразила!

Судіть самі: Декларацію незалежності (подібну до тієї, що Україна проголосила в 1991 році) мексиканські патріоти ухвалили ще в листопаді 1813 року, а за рік – проголосували за першу конституцію країни. (Щоби зрозуміти, наскільки давно це було, нагадаємо – в акурат в проміжку між цими датами з’явився на світ майбутній український геній Тарас Шевченко).

І ось з цих самих пір, майже 200 років, мексиканське суспільство стрясали революції, визвольні та громадянські війни. Боролися всі з усіма: креоли з індіанцями і разом – проти іспанців, клерикали з лібералами, монархісти з демократами, унітаристи з федералістами.

Зміщені народом тимчасові виконавці, диктатори і корупціонери, як личить, запрошували в країну іноземні війська. З США, з Іспанії, навіть з Франції та Англії. І це породжувало нові війни.

Втратили мексиканці в цих міжусобицях спочатку свої центральноамериканські області, потім Техас, потім Каліфорнію та Нову Мексику – в цілому, більше половини своєї території! Поки не навчилися оборонятися і цінувати свою державність.

Але і 20 століття пройшло в незліченних переворотах, революціях, селянських повстаннях, індіанських бунтах. Свободу друку, зборів і віросповідання то проголошували, то забороняли, церкву від держави то відокремлювали, то приєднували. Карателі переходили на бік партизан, королі спішно залишали країну, правили то хунта, то тріумвірати, то імператори і каудильйо. Мексика пережила і дикий капіталізм, і щось схоже на фашизм, і однопартійний соціалізм. Останнє повстання датоване 1994 роком. Останній «майдан» з мільйоном людей, які вийшли на вулицю, але так і не перемогли – в 2006-му.

І тільки зараз Мексика стала модернізованою, по-справжньому демократичною країною з ліберальною економікою і багатопартійною політичною системою.

Куди там Мойсею з його 40 роками!

«Не дай Господь нам такої долі!», – скаже хтось. А чому, власне? Мексиканці до своєї мети прийшли. А ми – все ніяк.

400 років нашого колоніального минулого тиснуть. І на спосіб життя, і на політичну культуру. І на економіку. Особливо – на економіку. Нація – категорія економічна. І поряд з мовою, культурою і вірою її об’єднує виробнича кооперація і розподіл праці, фінансова система, модель регулювання бізнесу.

Коли 25 років тому ми вибороли свободу, то отримали в управління велику країну з нескінченними, як здавалося, запасами багатств, які кривавим потом були накопичені нашими батьками, але з яким влада совкова не знала, що робити. І ми все життя не доїдали і не носили пристойного одягу, жили в панельках і були загнані в бригади комуністичної праці – ми захотіли, нарешті, нормально пожити.

І живемо так досі. І досі нам усім – і комуністам, і націоналістам, і космополітам – досі найважливішим здається вміння ці багатства (а точніше – крихти, які від нього залишилися) правильно поділити. Тільки одні пропонують поділити «між усіма», інші – між багатими, треті – серед титульного етносу, а четверті – серед тих, хто ділить. Частина з нас (як добувачі бурштину) намагається ослабити державу, щоби вона не заважала красти, інша частина (як Онищенко та іже з ним) – максимально посилити її – для цих же цілей.

23 роки з останніх 25-ти вся наша економіка продовжувала пасивно працювати на економіку метрополії, як одного разу запущений ззовні механізм, який страшно зупинити, щоби переналагодити. Всі успіхи української економіки часів Кучми – це насильницьке повернення України в ранг заводського цеху, що постачає комплектуючі для збірки, що знаходиться десь в Росії. Цей цех став на радість Москві перевиконувати поставлені плани. І хоч був він зі своїм прапором, гімном, імітацією виборів начальника, майстрів і бригадирів – але залишався всього лише цехом.

Коли вся ця шарашка прогнила і два роки тому завалилась, наші власники заводів, газет, пароплавів опинилися у важкій ситуації. До цього вони, образно кажучи, клепали хвостове оперення для російських ракет, а коли останні стали недоступні, довелося шукати для цих оперень нові ракети. Що в принципі є ідіотизмом.

Біда в тому, що за ці 25 років країна, що залишалася цехом, що не накопичила початкового капіталу для старту власної незалежної економіки, не змогла капіталізувати результати праці 40-50 мільйонів українців, наповнити ідеями інтелектуальні засіки. Вірніше – ані еліта, ані народ не вважали це за потрібне. Ми все, що могли, тягли собі. Тільки кожен по-своєму.

Фернан Бродель, французький історик, якось помітив: національні еліти країн, що відвоювали незалежність, не можуть встояти від спокуси – все багатство, що потрапило в їхні руки, витратити на предмети розкоші. Абсолютно божевільні з точки зору сучасного європейця, але вкрай необхідні для якогось новоявленого князька.

Національна еліта таких країн ще не стала елітою нації, а залишається кастою, станом архаїчного суспільства. Для неї єдність нації, рівноправність і рівні можливості всіх громадян – порожній звук. Вона вважає, що повинна довести, що вона вища, успішніша, недоторканна. Вона, пише Бродель, не спроможна інвестувати своє багатство в економіку своєї країни. Вона не бачить в цьому необхідності: навіщо, якщо держава здається їй бездонною тумбочкою, з якої завжди можна взяти грошей?

Але і народ не поспішає вкладати гроші в національну економіку. Вони заховані в схованках, скляних банках, закопані в городах – бо бідняк (і ми у нас це відчули на своїй шкурі) не довіряє ані державі, ані банкам, ані акціям підприємств, він боїться, що його в черговий раз пограбують, і держава вмиє руки.

Навіть у найбідніших країнах, писав в кінці минулого століття талановитий перуанський економіст Ернандо де Сото, у бідняків є заощадження і їхній обсяг грандіозний: в 40 разів більше, ніж вся сума іноземної допомоги, надана світу після 1945 року. Це міг би бути колосальний капітал! Але як змусити ці гроші працювати на економіку країни – ось болюче питання.

Наші вітчизняні бідняки з багатіями, і влада з опозицією, і популісти з лібералами можуть скільки завгодно показувати один на одного пальцем – з кого повинні початися перетворення, це нічого не змінить. Кастове суспільство в упор не бачить такої категорії як «нація», воно вкладатиме гроші в свій клан, в свою сім’ю, в свій футбольний клуб – але тільки не в країну.

І тому є три перспективи для такої країни, як наша.

Перша, пише Бродель, це пошук нової метрополії, щоби присмоктатися до неї в якості все того ж цеху «хвостових оперень», хіба що модернізованих і нанотехнологічних.

Друга – за рецептом згаданого Ернандо де Сото, плюнути на боротьбу з тіньовою економікою, дати їй можливість побудувати свої, корупційні зв’язки, довірити їй завдання витягування народу з убогості, і чекати, як Мексика та інші латиноамериканські країни, 200 років.

Є і третій шлях, найскладніший і найбажаніший – побудувати свою, національну, ліберальну, за зразком європейської економіку.

Чи є в постколоніальних суспільствах сила, якій це по силах? Бродель вважає, що є. Це – націоналізм. Так, саме він.

Але це не націоналізм Бандери і Коновальця, «Свободи» та «Правого сектора», їхня ідеологія – націоналізм пригнобленої нації, злий, жорстокий. Втім, і про націоналізм вишиванок та колективного співу гімну на стадіонах не йдеться – це націоналізм успішної європейської нації, яка вже реалізувала себе.

Через два роки після Революції Гідності ми десь посередині. І в цих, найскладніших для нас, умовах справжній націоналіст не той, хто влаштовує мітинги з приводу високих тарифів і низьких зарплат. «Роль націоналізму, пише Бродель, розробити обов’язкові програми суворої економії, солідарності, соціальної дисципліни. Національна самосвідомість має допомогти протистояти економічним труднощам». І ще: «Націоналізм повинен змусити прийняти європейські цінності, які архаїчне суспільство не сприймає», зруйнувати кастовість і досягти однорідності нації.

Не імперія, з якої незалежна Україна зуміла вибратися, не вона – головний винуватець бідності країни і нестійкості її політичної системи. Причина – в архаїчних суспільних відносинах, до яких народ неминуче повертається після звільнення від колоніальної залежності. Звернення до витоків, до цінностей, що дбайливо зберігаються в найпохмуріші часи поневолення, здається благом. Але, пише Бродель, насправді, це колосальне гальмо в русі нації до прогресу і процвітання.

Справжній націоналіст – це не знавець мови, не побожний християнин і не ревний сім’янин. Сьогодні це – технар, айтішник, просунутий молодий чоловік, бізнесмен, який ризикує своїми заощадженнями, які він вкладає в ідеї й таланти своєї нації.

Один з головних націоналістів Ізраїлю, його колишній президент Шимон Перес, рік тому, виступаючи в Києві, багато говорив про це.

Згадаймо його розповідь про те, яку непривітну, неродючу землю прийняв його народ в 1948 році, і з якою любов’ю була облаштована ця Богом дана земля. Він говорив про те, що для того, щоби змусити її плодоносити, «ми всі стали вченими», і виявилося, що за допомогою хай-тека можна змусити народити і безплідний ґрунт. Він розповів про те, що у них не було армії та озброєння, і щоб отримати і те і інше, їм довелося розвивати IT-технології, і тільки так можна створити боєздатне військо і надійну військову техніку.

Він говорив, що не варто думати про минуле – це марна трата часу, а потрібно більше мріяти і ставити позамежні цілі. І ще працювати, бо «нічого не падає з неба», і справжня радість саме в роботі, а відпустки – це марна трата часу. І треба бути оптимістом і розуміти, що у тебе немає іншого вибору, крім як перемогти.

Саме такий український націоналіст – це найстрашніший сон для Путіна і його камарильї. Той, який не шукає ворогів у своїй країні, а об’єднує друзів – креолів і аборигенів, прихильників православ’я і католицизму, націонал-патріотів і лібералів, селян і просунутий офісний планктон. Націоналіст, який не стогне про минулі поразки і «зради», а кличе до майбутніх перемог і вірить в людей, які населяють його батьківщину.

Чи колись у нас з’явиться сила, яка сповідує ці принципи? І чи є кому її очолити? Або, все-таки, 200 років – це наша карма?

Джерело: Евгений Якунов

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ