Євген Якунов: Перемога на Паралімпіаді як помста за пандуси?

Євген Якунов, журналіст
Євген Якунов, журналіст

Ми бурхливо радіємо від того, що наші паралімпійці майже найкращі в світі. Ну, не найкращі, а другі-треті – і майже наздогнали британців!

І справа навіть не в балах-голах-секундах – спортивні результати важливі на «великих» Олімпійських іграх – а в тому, що, маючи таку потужну команду паралімпійців, хіба ми не найбільші гуманісти в світі, хіба не у нас люди з особливими потребами оточені такою увагою і турботою, що хоч прямо зараз в ЄС бери?

Це дуже ємний месидж! Бо в будь-якій війні (а ми ж – у війні) дуже багато залежить від морального ресурсу воюючої сторони. А гуманізм, моральне ставлення до слабких – хіба не серйозний бонус? Чи може народ, де так ставляться до інвалідів, бути варварським, а держава – «недодержавою»?

І не одні ми це розуміємо – думаєте з чисто спортивного інтересу російські чиновники накачали своїх паралімпійців допінгом?

Тому наші паралімпійські медалі – це плюс!

Але ставлячи плюси в графі «європейськість»,  не будемо роздуватися від марнославства. Бо, якщо глянути об’єктивно, ці перемоги швидше «всупереч», ніж «завдяки». Чи такі ми вже європейці в ставленні до людей з «особливими потребами»? Чи добре їм у нас живеться?

Питання риторичне. І тому праві експерти, які стверджують: золото наших паралімпійців – це чи не єдиний для них шанс реалізувати себе в нашій країні, довести, що вони потрібні Україні, і, може, навіть відчути якесь почуття солодкої помсти за не завжди шанобливе до них ставлення.

Наше суспільство з радянських часів вважає себе високоморальним. Тому що шкодує діток-калік, глухих, сліпих, що не встають з колясок, які страждають від ДЦП, і жертвує їм на допомогу свої трудові заощадження. І навіть молиться за них… Але чи часто впускає у своє життя? Навіть тих, хто ще вчора був молодий і здоровий, а сьогодні повернувся з фронту без рук і ніг.

Скільки говорили, а так і не ризикнули пустити попереду параду до Дня Незалежності шеренгу з воїнів-ампутантів – на протезах і візках. Не формат… Хоча вже вони-то це заслужили. І традиції військові всіх європейських країн свідчать «за». Але… незвично. На Паралімпійських іграх спортсмени нічого не приховують: виставляють кукси, всохлі кінцівки і непропорційні тіла на загальний огляд.

А ми злякалися. Побоялися зіпсувати свято. Замість безхмарного щастя посіяти біль. Замість всенародного схвалення – породити зппитання…

Ви давно читали в ФБ пости людей, які вважаються інвалідами? Їхнє листування в соціальних мережах? Майже всюди: глибока переконаність, що державі до них немає діла. І пишеться це без злості, а зі смиренням і приреченістю.

І справа навіть не в горезвісних пандусах і туалетах для інвалідів, які в Європі обов’язкові в кожному зубожілому кафе, а у нас не спромоглися обладнати, бо навіщо інваліду заходити в піцерію, тільки публіку розполохає. І мова не про мізерні соціальні виплати і бюрократизм під час  їхнього «вибивання», і не про державу навіть. А про те, що багато хто з нас, тих, хто радіє перемозі паралімпійців, таким же калікам, але не спортсменам, лише тихо поспівчувають. І перехрестяться, подякувавши, що самих це оминуло.

Колись преподобний Антоній Сурожський, який починав військовим хірургом, а, зіткнувшись зі стражданнями, пішов у священики, говорив: молодій людині, яка прагне активного життя, задоволень, сповненій амбіцій, важко спілкуватися з однолітками, прикутими хворобою до ліжка або інвалідного візка, навіть на короткий час ділити з ними фізичний біль і душевні страждання. Хочеться, швидше виконавши свій тяжкий борг, повернутися в безхмарність молодого життя.

Але ж вони, ці однолітки, засуджені долею страждати до самої смерті, і порятунку від цих страждань немає…

Чи знаємо ми, яким «щастям» живуть паралімпійці? Чи відаємо про те, що відбувається в душі бельгійської чемпіонки Маріке Верворт, яка готує себе до евтаназії після ігор в Ріо, бо прогресуюча хвороба з’їдає майбутнє?

Чи розуміємо, як важко, наприклад, 27-річному інваліду з дитинства та волонтеру Антону Дубишину отримувати, як він сам розповів, е-мейли з погрозами: «Що ти муляєш очі своїм каліцтвом. І так жити погано». А він же не грошей просить на паперті, а від своєї убогої соцдопомоги відриває останнє і посилає в АТО, і до поранених бійців в госпіталь заїжджає вірші почитати – цілий фільм про це зняли.

І Філарет нагородив орденом. А адже народився з такими каліцтвами, що матері радили відмовитися і здати в інтернат. Вона не віддала і хоча, здавалося б, який з нього боєць, а він – боєць. Тому, може, і зляться на нього, що грошей не просить, а сам дає. Ламає картину світу.

Один голлівудський герой з вестерна скаржився, що йому, молодому і сильному, щодня треба рятувати світ, не те, що калікам, у них вижити – вже подвиг.

А ось, як бачимо, не бажають вони просто виживати. Хочуть побити нас нашлою ж зброєю. Так, щоби одразу вчотирьох в фінальному забігу на 1500 м обійти за часом бігуна-чемпіона зі «справжньої» Олімпіади в Ріо…

Що зі світом відбувається!

Їм важливо довести, що не вони каліки. А це ми – ущербні, зі своїм диким бажанням грошей, розкоші та насолод, заради яких ховається в городах награбоване і купуються шикарні пентхаузи у самій Софії, щоби дзвони замість будильника дзвонили…

Може, не в тому суть паралімпіад, щоби «соціалізувати інвалідів», а в тому, щоби нас з вами змусити замислитися про щось недоступне поки для нашого розуміння. Може, не ми повинні їх жаліти, а вони нас – зрячих з руками і ногами, які брешуть, які п’ють, які беруть хабарі, грабують країну, колються і жебракують по смітниках…

І чи не тому нам важко бачити їх поруч, адже  вони борються за своє життя, а ми – здалися?

Чи багато хто з нас може сказати, що їхні діти навчаються в школах з інклюзивною освітою, тобто таких, де разом навчаються і здорові, і ті, хто приходить на уроки на милицях і приїжджає в інвалідних візках. Чи багато візочників в фірмі, де ви працюєте? А серед ваших друзів?

Нам показують нашу нову поліцію – ефектних білявок і накачаних хлопців. А чому в цю нову поліцію не беруть інвалідів? Не в патрулі, звичайно, але в відділи з боротьби з кіберзлочинністю, наприклад? Кажуть же, що візочники – кращі IТ-фахівці, найкваліфікованіші мисливці на хакерів…

Останній інвалід-політолог, якого я пам’ятаю, – це незрячий економічний експерт Васін, який публікував колонки в газетах в середині 90-х і не соромиться своєї незрячості…

Де люди з особливими потребами серед політиків, урядовців, мерів міст (є один Кернес, але він спочатку став мером, а потім конкуренти посадили його у візок)? З депутатів ми знаємо одного – Валерія Сушкевича, мужню людину, без якої, скажімо прямо, і команди нашої паралімпійської та її досягнень не було б!

Але ми звикли до нього, як до представника певного класу людей, які потребують захисту від держави. І здивуємося, якщо він раптом подасть законопроект про стратегію державної оборони або про політичну реформу…

Невже ми думаємо, що людина в інвалідному візку на посаді прем’єр-міністра не впорається з реформами? Чому Нік Вуйчич, мотиваційний тренер і проповідник, людина без рук і ніг, збирає повні стадіони і дарує людям надію, чому він не з нашої країни? Чому не наш земляк Стівен Хокіня – мислитель, не здатний самостійно пересуватися, харчуватися і говорити, але той, хто зумів відкрити таємниці Всесвіту? Або Рузвельт, який страждав з дитинства від поліомієліту, який виграв війну і придумав ООН – чому він не наш президент? Чому у нас немає таких? Або вони є, але ми не знаємо?

«Хоча над моїм майбутнім нависла хмара, на свій подив, я з’ясував, що тепер почав отримувати від життя більше задоволення, ніж раніше», – пише інвалід Хокінґ. Ми це можемо зрозуміти?

Колись, забравшись на Говерлу, я побачив там чоловіка в інвалідному візку. Зійти на найвищу точку України йому допомогли четверо волонтерів. Він був не наш – європеєць. І, як виявилося, ще й незрячий, який і побачити щось всю цю красу не міг – тільки рух вітру відчути і дух снігу, що сховався в ущелині. Навіщо це йому, подумалося тоді? І навіщо це волонтерам, прийшла навздогін думка – тягти непідйомний тягар до самого неба? Заради чого?

А ось, напевно, потрібно. Просто не всі ми це розуміємо.

Потрібно, щоби поруч були ті, кому перемога над собою дорожча за всі мільярди, хто видобуває її не ненавистю, а виснажливою працею. І доводить, що хоч життя, як писав Ніцше, і трагічне, але це – оптимістична трагедія. І треба навчитися терпіти біль на шляху до мети, і прожити відведений тобі вік на форсажі, і не боятися вчасно піти, як не боїться цього Маріке Верворт…

Може ми і сваримося, і ненавидимо один одного, шукаємо скрізь «зраду» і незадоволені життям, тому що не вистачає в нашому світі цієї складової? Що не маємо доступу до цього банку мужності? І не розуміємо, наскільки вони нам потрібні – ці люди з особливими потребами та неймовірними здібностями?

… Кілька молодих людей з волонтерськими нашивками в тролейбусі дивляться у вікно на споруджуваний храм. «Дивись, каже вона, пандус для інвалідів облаштовують!» – «Ну що ж, в такій церкві можна і віру прийняти», – відповідає він.

Джерело: Евгений Якунов

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ