Євген Якунов: Пляшка горілки, Булгаков і хеві-метал – День Києва 80-х

Євген Якунов, журналіст
Євген Якунов, журналіст

День Києва сьогодні став рутинною подією. Банальність в розвагах, пусті роззяви, заточені на споживання видовищ. Безліч наметів для прийому їжі. А колись давним-давно ми брали на День Києва із собою бутерброд з маслом. Кафешок в центрі було мало і стояти в чергах, щоби перекусити, доводилося по півдня.

Але ми йшли за духовною їжею – гострою і пряною. І насичувалися нею вдосталь. Так, що не могли потім спати ночами, кваплячи час, що рухався так неспішно. Ми чекали на День Києва цілий рік, тому що він завжди був маленькою революцією. Зовсім маленькою, але революцією. Непередбачуваною і неповторною творчістю мас.

Мабуть, всі наші майдани вийшли з нього. Пам’ятаєте злі карикатури, що прикрасили Йолку, опудало Януковича в клітці та друшляки на головах? А ще раніше, в 2004-му – «кота Леопольда», виставку «американських валянок» і «наколотих апельсинів»? Весь цей карнавал – звідти!

Тридцять років тому, в середині 80-х, будь-яка народна творчість вимагала санкцій згори. Пісні можна було співати лише ті, що дозволяв Союз композиторів, плакати малювати – за затвердженою методичкою, сміятися – над старими, перевіреними жартами.

Щось ворухнулося в 1982-му, коли відзначали 1500-річчя Києва. Це було перше за довгі роки свято, не пов’язане з громадянською війною, Леніним і взяттям Берліна. Перше, коли замість статуй комуністичних вождів і генералів був відкритий бронзовий пам’ятник князю, його братам та сестрі – в парку біля Дніпра. І вперше партійна влада зробила неможливу річ – поставила хрест над позолоченим куполом реставрованих Золотих воріт. І багато хто побачив в цьому хресті навіть не символ забороненого християнства, а стилізований Тризуб …

Нам це сподобалося, і кияни захотіли ще!

Коли грянула горбачовська перебудова, столична влада вирішила провести День Києва «по-новому». Задумали карнавал на кшталт бразильського. На Хрещатик викотили «тематичні платформи» із сюжетами: про перебудову, гласність, кооперативи. І про антиалкогольну кампанію, що її розпочав Горбачов. Постаралися на славу. На центральній вулиці столиці з’явився величезний макет пляшки з написом «Горілка», обліпленої акторами, які зображали різні стадії пияцтва й алкоголізму. Народ, який доти спостерігав лише за партикулярними першотравневими демонстраціями, від такого блюзнірства охрінів. А потім вибухнув оваціями і загальним пожвавленням. Реакція була трохи не такою, як очікувала влада. А тиснява біля Головпоштамту, що послідувала за цим, ледь не закінчилася трагедією.

У центральному комітеті КПУ вирішили не спокушати долю, і всі «креативи» перенесли на Андріївський узвіз. І назвали це – «Вернісаж мистецтв».

… До 80-х Андріївський був кривою і запиленою вуличкою. Дерев’яні хатини, дворняги, що гавкали з-під воріт, курки на подвір’ях. Але, згідно з високим наказом, саме Андріївський узвіз обрали на роль «київського Монмартру».

Влаштовувати «радянські Монмартри» по всьому СРСР в якийсь момент стало модно. Першим став Арбат в Москві, відреставрований і повністю відданий пішоходам, вуличним художникам і музикантам. Зробити з Андріївського узвозу київський «Арбат» доручили головному комуністу Подільського району Івану Салію. Він впорався.

І ось тоді ми дізналися, що в непоказному будиночку на повороті узвозу жив заборонений письменник Булгаков, книги якого у ротопринтному виданні читали вночі – з ліхтариком і під ковдрою. А меморіальний барельєф письменника на будинку викликав шок – такий якби зараз в центрі Донецька з’явився бюст Бандери. Саме перед будинком Булгакова почали збиратися перші київські «неформали», а паркани та стіни розцвіли першими графіті.

Європа стрімко котилася до нас по бруківці Андріївського узвозу, і зупинити її було неможливо. Спершу узвіз став місцем проведення Дня сміху. Але Київ – не Одеса, на початку квітня тут холодно. А ось День Києва прижився.

Що це були за часи! Народ масово поніс на узвіз свої вироби: ліплення, вишивку, саморобні копії Джаконди, офорти, акварелі, лакованих лісовиків з коренів дерев. На алеї, яка веде до фунікулера, розбивали табір заборонені художники-абстракціоністи, сюрреалісти та інші вороги соцреалізму. Там виставлялися гості з Ленінграда – легендарні «Мітьки» – в смугастих матросках, нестрижені, неголені. І у них можна було за помірну ціну купити шедевр! І треба знати, який це був прорив: адже в ті часи предмети мистецтва «реалізовувалися» виключно в так званих «Худсалонах», де проходили експертизу на лояльність влади і де їх могли виставляти лише члени Спілки художників і об’єднань народного промислу.

А потім там же, на узвозі, з’явилися розкопані археологами фрагменти пам’ятника княгині Ользі Івана Кавалерідзе, зруйнованого більшовиками в 1919-му. Багато з нас вперше почули ім’я скульптора і з подивом дізналися, що споконвіку на площах Києва стояли не лише пам’ятники Леніну, Чапаєву і Щорсу, але – і це треба ж! – Княгині. Все це підривало наші мізки.

Там, в лакунах від знесених будинків, грали знамениті сьогодні музиканти, вітийствував нікому не відомий ВВ (пікантність назві додавало те, що цією абревіатурою партпрацівники називал секретаря ЦК КПУ В.В. Щербицького). І групи, від багатьох з яких залишилися лише розкішні назви: «Жаба в дирижаблі», «Квартира № 50» (булгаковські мотиви), «Кому вниз» (модне тоді переінакшування слова «Комунізм»).

Там прямо перед перехожими співав свої скандальні пісні Нікіта Джиґурда, який утік потім до Москви (а підігравав йому на бас-гітарі брат Руслан), голосом Висоцького розвиваючи тему: «Хай живе КПРС на Чорнобільській АЕС» – і у них виривали мікрофон і відключали динаміки від електрики.

Там з’явилися вуличні барди. Останній з могікан – Валерій Винарський і сьогодні чекає на своїх слухачів на перетині Андріївського та Боричевого току. Там можна було побачити компартійця Салія, який сідав на сходинці одного з будинків і намагався збагнути розумом сенс «важкого металу», який відтворювала на гітарах групка музикантів в ланцюгах і собачих нашийниках.

Там на широкому балконі будинку актори безкоштовно і проникливо грали Майстра і Маргариту, Голохвастова і Проню Прокопівну. А дахом пробирався булгаковський Кіт Бегемот. І канатоходець в доміно сміливо переходив вулицю тросом, що його перекинули кудись на Замок Річарда.

Там бродили київські диваки і міські божевільні, вбрані в саморобні космічні наряди з пластикової плівки, лицарі-реконструктори, одягнені в обладунки, гусари, козаки з шаблями і булавами, Ярославни та Ярослави Мудрі. У День Києва на узвозі почали надягати вишиванки і шаровари, і ваш покірний слуга придбав там шовкову хустку на шию ручної роботи, розфарбовану в жовті й блакитні тони, і ховав її про всяк випадок від міліції.

Там, в самому низу узвозу, можна було купити свіжу, ще теплу ксерокопію карикатури прямо з рук авторів – Володимира Казаневського, Віктора Кудіна, Юрія Кособукіна, Олега Смаля, Олександра Базилевича та інших діячів напівпідпільного Архігуму. Народ скуповував Брежнєва і Сталіна, Горбачова та Лігачова – все це тоді називалося новомодним словом «політсатіра». Але справжній ажіотаж викликав одного разу малюнок кота, що падав разом із водостічною трубою і думав: «Не зрозумів?». Кого мав на увазі автор? СРСР? Всіх нас, тодішніх?

Туди модно було ходити просунутій київській інтелігенції, а трохи пізніше – і політикам, які демонстрували свій зв’язок з народом, скоробогатькам, які скуповували шедеври ще не розпещених високими заробітками майбутніх геніїв живопису.

Там можна було легко зустріти голову Верховної ради, а потім Президента Леоніда Кравчука – майже без охорони, який прицінювався до якоїсь дрібнички. І в кав’ярні у Рафіка з’їсти скибочку дуже дорогого, але шалено смачного торта з фісташковим кремом.

На День Києва на Андріївському розквітав у всій своїй красі фестиваль вільної європейської міської культури. Це потім, через роки, вона з одного боку виродилася в торгівлю кітчем, а з іншого – була задавлена позолоченим офіціозом – крилатими архангелами, лавровими вінками, пишномовною, еклектичною, парадною, одержавленою тугою. І лише жалюгідні залишки вуличного креативу знайшли притулок на Пейзажці.

Але тоді – це була революція в розумах і цілковите щастя у душі. Це був порив свіжого вітру змін. Це була ще не єдність, але кожен вже йшов зі своїм плакатом і персональним гаслом. І це була ідентифікація індивідуалізму. Коли всі ми почувалися особистостями.

Часом здається, що тоді ми були ближчими до Європи, ніж тепер. Але, напевно, це тільки здається. Ми були сміливі й рішучі, як недосвідчений скелелаз, який, побачивши в просвіті грозових хмар білосніжну вершину Джомолунґми, негайно намагався її підкорити.

Ми знали, що десь там, в таборах, тужать борці з режимом. Але вони – ті, які несуть свій хрест, були десь далеко, були чужі й похмурі. В їх пророцтва ми не вірили, що боротьба буде кривавою – не чекали. Ми чітко бачили наше майбутнє: світле й вільне.

Це були роки, коли Київ разом з усією Україною прокидався від 70-річного летаргічного сну. Ми сміялися, розлучаючись з минулим, – сталінізмом, концтаборами, похоронками, страхами прийдешньої атомної війни. Розлучалися беззлобно і безтурботно. І здавалося тоді – назавжди…

Джерело: Евгений Якунов

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ