Євген Якунов: Третя світова гра. Шахи Обами та преферанс Путіна

Євген Якунов, журналіст
Євген Якунов, журналіст

Війна – та сама гра. Між ними є лише кілька відмінностей. На війні є свій і чужий, друг і ворог, фронт і тил. У війни є початок і кінець, перемога і поразка.

У грі – чужий може виявитися своїм. А свій – чужим. Всі ігри зобов’язані своїм існуванням тим, що в них є правила. Війна «завжди була і, як і раніше, залишається єдиним творчим видом діяльності, де немає жодних правил».

Хороший геополітичний гравець – супергравець – ніколи не дасть знати противнику: чи досі триває гра, чи вже почалася війна…

Все це не пустопорожні міркування автора, а тези з книги людини, яка впливає на політику Кремля. Йдеться про Антона Вайно, діючого державного радника РФ 1 класу, керівника путінської АП.

Коли влітку Путін дав йому притулок в своїх пенатах, журналісти кинулися гортати книги, де він значився серед співавторів, і не знайшли в них нічого крім купи нісенітниць і псевдонаукової зауми. Але щось в кандидаті все ж таки зацікавило Путіна, раз Вайно отримав хлібну посаду? Що саме?

Можливо, відповідь варто шукати в іншій його книзі, виданій в 2012 році, – «Образ перемоги». Чи є в ній хоч щось від науки – нехай судять фахівці. Цінна вона в іншому – в спробі обґрунтувати дії Путіна, як моделі своєрідної супергри. Чи узагальнив послужливий Вайно практику Путіна попередніх років? Чи будував Путін свою політику, звіряючись з книгою «теоретика»? Невідомо. Але раз призначив головним асистентом у своїй свиті, значить, знав, що робить.

Текст «Образу перемоги» пересипаний цитатами: від «Весь світ – театр, а люди в ньому актори» і «Що наше життя? Гра» до ремінісценцій з гессевської «Гри в бісер». Автор переконує, що в світі не існує нічого крім гри. І мета її завжди одна – випробувати свою удачу, «фарт», які споконвіку вважалися ознакою богообраності. Кому щастить –того любить Бог.

«Удача» раніше і «удача» тепер – це не одне і те саме. Слово прийшло з давньої військової термінології. «Повернутися з удачею» означало повернутися з війни з награбованим. Тільки у війні правитель міг довести свою божественність (і відблиск її падав на народ!) Спроба уникнути війни вважалася слабкістю.

Перемога над Наполеоном і в «велику вітчизняну», винищування народів на величезних територіях від Балтики до Тихого океану, крадіжка ядерної бомби – все це «фарт» і ознака богообраності Росії. Підсумки ж холодної війни, 1991 рік – крижаний душ і депресія. Ліки від якої лише одні – підтвердити богообраність…

Чи можна здолати Західний світ – найсильнішого гравця на геополітичній шахівниці? Вайно обіцяє, що можна.

У будь-якій грі перемагає той, хто вміє блефувати. Приховує час нанесення удару, фінтить, обводить, збиває з пантелику помилковими замахами. Обман супротивника – частина гри.

Але в грі є правила, якими можливості обману обмежені. Сильний гравець завжди діє суворо в рамках правил. Як його обіграти?

«Змінити правила», – радить голова путінської адміністрації. «Супергравець» відрізняється від сильного гравця тим, що не грає за правилами (!), а встановлює їх. І змінює, коли захоче. «Супергра» – це змагання між супергравцями: хто швидше, частіше і радикальніше змінить правила в процесі гри!

Правила, звичайно ж, не змінюються хаотично, на догоду моменту. Тут теж повинні бути свої тактика і стратегія. Своя, підпільна, диверсійна робота. Адже гравці команди супротивника, глядачі, вболівальники, а тим більше судді можуть не погодитися на зміну правил.

Ось для цього, пише Вайно, за спинами активних гравців створюється так званий «суперклас», де командують «еліти». Його завдання – перед зміною правил гри змінити «картину світу».

У геополітиці це досягається інформаційними війнами. Спершу картина світу змінюється в очах власних «уболівальників», їх потрібно переконати, що бити суперника по ногах – це правильно. Тиск фанів змінює переконання гравців. Зіткнувшись з нахабним нехтуванням правил, фани і гравці супротивника на грубість відповідають грубістю – і тим підіграють невидимій грі. І, нарешті, ставляться перед фактом судді: чи судіть, як бажають гравці та вболівальники, або сходіть зі сцени.

І ось, збуджено пише автор «Образу перемоги», «початкові правила перетворюються на імітацію і на майданчику за умових тих самих зовнішніх атрибутив розгортається зовсім інша гра». І який-небудь гросмейстер, прийшовши на матч за шахову корону, на шахівниці перед шаховими годинниками бачить заяложену (і – так-так, краплену!) колоду карт і розуміє, що програв …

Порівняння з шахами і картами взято не зі стелі.

За версією глави путінської адміністрації, Захід грає саме за шаховими правилами («Велика шахівниця» Збігнєва Бжезінського), де є один противник, чорні та білі фігури і всі позиції відкриті для очей. Вигадали їх, ці правила, супергравці – Рузвельт і Черчілль і заклали в Атлантичну Хартію. А дурний Сталін підмахнув і отримав Статут ООН, який не дав розвернутися ні йому в Кореї, ні Хрущову на Кубі, ні Брежнєву в Афганістані, ні Путіну в Україні.

А значить, треба довести, що ті правила застаріли, скасувати і грати за «новими». За чиїм же?

Ментальність росіян, пише Вайно, це «преферанс», де ті, хто вістують, об’єднуються проти Гравця. А ще (додамо від себе) не зневажають хабарами, роблять гру на мізері й тримають за дурня. Знавці преферансу продовжать…

Нам за деревами не видно лісу, але Сирія – як на долоні. І в ній картяр зазиває США розписати з ним пульку. Обама впирається, він – адепт шахових правил. У Кремлі – одна надія – на азартного Трампа, якого Путін намагається посадити за карти і обіграти.

Що б не робила Росія, це не просто порушення правил. він підганяє їх під себе, щогодини. Щохвилини.

Ось допінговий скандал з російською олімпійською збірною. Це для всього світу – ганьба і сором. Для росіян – перемога! За правилами, вигиданими в Кремлі, Росія перемогла. «Як ми їх зробили!», – радіє російський фан і з огидою дивиться на олімпійський світ, який «програв»: «Подумаєш, дискваліфікація! Дрібна помста!».

А що ж ми, Україна?

Слухняно грати в гру за правилами Путіна, намагаючись не сфальшувати і не переступити межу? Безглуздо. Він ніколи не дасть нам визначитися: йде гра або вже війна, чи потрібно дотримуватися правил або вже можна без них? І ми будемо до втрати свідомості сперечатися: чи запроваджувати воєнний стан, чи стріляти, яи миритися. І будемо потрапляти в пастки і отримувати жовті картки від чергового Штайнмайера.

І що ж робити? Відповідь повинні знати наші військові стратеги.

Пошлюся лише на іншого російського філософа – Сєргєя Переслегіна. «При класичній стратегії гри з противником, що перевершує в ресурсах, – пише він, – шанси на перемогу і навіть на нічию – нульові. Єдине, що можна, – це відтягнути поразку. Інша справа, якщо використовувати так звану «стратегію дива». Зіграти нетривіально, на межі фолу. Шанси – 50 на 50. Цілком можна програти, і поразка буде розгромною. Але ж можлива і перемога!

Путін, як людина, яка змінює правила, здається божевільним. Але насправді, його алгоритм можна обчислити. Адже зміна правил – теж гра, і у неї є свої правила.

Інтуїтивно останні 2 роки ми так і робили – міняли правила на випередження.

Згадаймо Майдан. Як ми зуміли його виграти? Як змогли обставити Януковича з Путіним, що маячать за спиною?

Вони сподівалися на свій «преферанс», на правила, які давали переваги за часів Кучми. Побиття студентів близько стели – це класика: рабів загнати назад в стійло. Згідно з правилами, це повинно було налякати українців. Але люди (люди, не політики!) змінили правила гри, і через день на місці натовпу «незадоволених рабів» вже стояла вулична армія. І почала наступ.

І була зміна «картини життя» – за рахунок ЗМІ, своїх і західних. Без п’яти хвилин «євроінтегратор» Янукович на очах відростив роги і копита. І це вже йшло айкідо, а він все ще шукав в колоді козирі.

Добровольці, що поспішають на церковний дзвін, Автомайдан біля воріт «святого» Межигір’я, коктейлі Молотова, фанерні щити проти автоматів … У Майдану не було командирів, він грав як хотів. І коли Янукович з Путіним зрозуміли, що це вже не гра, а справжня війна, було пізно – Майдан озброївся і дав відсіч.

У Криму Путін переміг. Тому що поміняв правила гри, а влада проґавила зміну «картинки». Зелені чоловічки і «іхтамнєт» не вписувалися в правила «братської дружби народів».

Кремлівський фюрер міняв правила жорстоко – ось він обіцяє поставити попереду військ жінок і людей похилого віку. І знову наша влада не розуміє, що робити, і солдати здаються без бою. І чи не зміна правил добробатами зупинила заразу, коли було без слів сказано відоме всьому світу: «цивільного населення в сучасній війні немає»? І вже точно, все без правил було в Одесі, і «вата» досі стогне в безсилій люті. Але вийшло!

Потім був Іловайськ, «Боїнґ», Дебальцеве, Мінськ – де Путін постійно змінював правила. І як тільки ми починали розуміти суть одних, як він нав’язував інші.

У нас були спроби. Економічна блокада Криму. Можливо – повна відмова від російського газу. Безсумнівно – декомунізація. Найімовірніше – відсутність поступок щодо «особливого статусу». І цілком ймовірно – можливе запровадження візового режиму з Росією.

Найчастіше – правила змінювалися всупереч владі, яка чіпляється за звичне через свою громіздкість. Для безбаштового нашого громадянського суспільства це – легке завдання. Може, в цьому наш «образ перемоги»?

Путін не відмовився від війни з Україною. Він переключився на режим очікування та нарощує сили для зміни «картини світу». У ній Україна повинна постати світу осередком хаосу, фашизму і варварства. Якщо це вдасться – він миттєво завдасть нищівного удару.

За нами – динамізм останніх місяців, найвища швидкість метаболізму нації, коли нові форми суспільної свідомості та політичного життя виникають і, зігравши свою роль, тут же відмирають, поступаючись місцем іншим. Путін не встигає прораховувати Україну, не розуміє багато чого з того, що тут відбувається, як змінюється картина світу і правила…

І це наш шанс…

Джерело: Евгений Якунов

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ