Юрій Сиротюк: Коли війну позбавляють сенсу – смерті стають безглуздими

Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»

Два з половиною роки триває війна України з російськими оккупантами. Війна, яку і війною назвати не зважуються страуси при владі. Але безлике АТО є не менш убивчим.

Щодня гинуть українські солдати. Це ще можна було б прийняти, якби ця війна отримала сенс.

Якби українці знали, що кладуть свої голови у Священній війні з відвічним ворогом. Війні, що триває майже тисячу років і останні 350 років безупинно. Що ця війна – це війна не лише за себе і не просто за держиморд у владі. Це священна війна української нації. За спалений Батурин. За випаленні очі Залізняка. За століття денаціоналізації та рабства. Це відплата за злочин Голодомору і наругу окупації. Війна за визволення повневолених Москвою народів. Війна за реалізацію шевченкової України, «в своїй хаті, своя правда і сила, і воля». Лише в такому двобої люди здатна йти на самопожертву усвідомлено.

Посилати на смерть в безлику АТО, прикриваючи зади нікчемних владоможців, що за спинами не лише шпрехають окупаційномовно, але й торгують з оккупантом і наживаються на війні, є огидним.

Цим смертям пояснення не має.

Наш побратим Олег Дьяченко 150 днів безвилазно перебував на передовій.

Пішов на війну добровольцем. Як офіцер, що закінчив у 1995 році Київський інститут Військово-Повітряних Сил не міг стояти осторонь.

У 25 річницю Незалежності 24 серпня загинув під Зайцевим Бахмутського району Донецької області на передовій під мінометним обстрілом. Міна потрапила прямо у бліндаж, де знаходилися троє військовослужбовців, одним з яких був Олег.

Олега більш ніж півроку тримали на нульовці. Практично в чистому полі. На позиції простріляній до міліметра. Де з солдатами в солом’яних бліндажах-сховках, щодня артилерією і мінометами грають в «русскую рулєтку». Куди відправляють найнеугодніших. Нациків, патріотів, правдолюбів. Олега тримали там, таким чином запрошуючи укласти контракт-кабалу. Так в Україні формується псевдо професійна армія. Контракт як форма закріпачення.

Олег Дьяченко, офіцер-доброволець, сам пішов захищати Батьківщину добровільно. Тепер йому пропонували угоду, або трьохрічний контракт, або майже гарантований контракт зі смертю на безвилазній нульовці.

За два з половиною роки влада та військове керівництво не спромоглося на лінії зіткнення збудувати фортифікацій, що хоча б захищали від прямого попадання 125 мм міни, безпечні укриття від обстрілів, безпечні переміщення на позиції шанцями виритими спецтехнікою.

Сучасні системи виявлення ворога, хвалені американські системи контрмінометної боротьби. Сучасні оптичні та снайперські системи.
Цього всього немає. А є щоденні смерті українських солдат.

Солдат, які гинуть в безглуздому АТО. АТО, що щодня безглуздо забирає життя за окроплення кривавого капища Мінська.

Олега ховали у п’ятницю всім Васильковом. Було багато військових ветеранів. Поранених. Кантужених. Багато сліз. І не розуміння за що вмирають українські солдати. За чиї інтереси.

Потрібно припинити безглузді смерті в безсенсовій війні.

Нарешті треба назвати речі своїми іменами. Ворога – ворогом. Війну – війною. І воювати по-справжньому. Роблячи все, щоби гинули окупанти, а не наші вояки.

Джерело: Yuriy Syrotyuk

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ