Юрій Сиротюк: «У війні ідентичностей, хтось мусить пасти жертвою»

Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»

Навіщо вчити українську в країні, де українофобія введена в ранг офіційної політики? Може українська необхідна щоб займатися бізнесом? Ні. Бізнес всуціль окупаційномовний. Може у сфері культури без неї не обійтися? Навпаки. Папса «нє понимаєт украіскава». Може у владу не потрапиш без знання – державної. Теж ні. Уряд у нас двомовний. Інколи шпрехають по агліцьки, а переважно «па масковськи». Може в армії окупаційномовним перекрито шлях до кар’єрного зростання? Якраз навпаки. Досі бал правлять ті, що їх «дєди ваєвалі».

Визнаймо чесно. Вони ніколи не вивчать добровільно української і не перейдуть на неї. Українська їм непотрібна. 25 років Незалежності наша мова була для них складним непереборним екзаменом і психологічним текстом. Не вивчили і не перейшли за 25 років, вже добровільно не перейдуть ніколи. Не тішмо себе ілюзіями. Не перейдуть, бо і досі українців вважають нікчемним фактором у цій державі. А себе і досі хазяями.

Не дарма століттями вони перли на цю землю. Колонізували. Знищували звичаї і мову. Чинили репресії і Геноцид, щоб зараз рахуватися з українцями. Для них, окупаційномовних, ми – вишеватні відсталі раби з резервацій. Вони ще інколи, але все рідше і рідше бавляться в політику коренізації – вдягають вишиванки, з страшним російським акцентом вимовляють українські «слава», на кшталт «кааліція», але щойно вимикається мікрофон і камера, як вони говорять па-расєйськи, як хазяї завойовники.

«Язик» – індикатор їхньої вищості.

Тому вони ніколи добровільно не перейдуть на українську. Ніколи. У них буде тисячі аргументів. Мільйон замовних статей і коментів ботів і півтора сотні штатних відмазок.

Та причиною є лиш одне. Вони нас зневажають і ненавидять. І ніколи добровільно не зречуться свого панівного статусу, і мовного теж. Вербальної приналежності до колонізаторів-завойовників, до тих хто прийшов знищити нас на цій землі і тих, «синів хохлуш», хто пішов до них на службу.

Пригадую багато випадків, коли виключно за мову тягали київськими відділками міліції, запитання в аспірантурі «а впрям ти думаєш па-украінскі», вимогу при спробі працевлаштуватися в одну з провідних газет «гаваріть па рускі»… Печерна українофобія і безнаказанність за неї не зупиняться самі по собі. Її навіть не зупинила війна з Росією. Ми можемо лише заставити їх нас поважати.

В цій війні ідентичностей, хтось мусить пасти жертвою. Не тому, що ми такі кровожерні, а тому що і путін і «молоді й нові політики» зневажають, ненавидять, і всіма способами хочуть знищити, нас українців.

Поки що нам в односторонньому порядку влаштували новий етап лінгвоциду, і мовних чисток. Мову вже вичистили з коридорів влади – там всуціль панують язики, з інформпростору.

Що далі? Пора чинити опір.

Хоча б в жодному випадку не переходити на мову окупанта. І заставляти їх на нашій землі говорити з нами нашою мовою.

Тарас Бульба в настанові своїм синам казав, що козак в трьох випадках виймає шаблю не задумуючись. Коли зневажають нашу віру, наш звичай і коли польський урядник не знімає шапку перед козаком (тоді козак знімає її шаблею разом з головою).

Рано чи пізно мовна Реконкіста повинна початися. Бо буде як на Волині у 1943 році. Спочатку нас вбивали на своїй землі, а коли ми почали чинити опір – окупанти ще й звинуватили в геноциді…

П.С. Пост навіяло сьогоднішнє інтерв’ю про події 31 серпня. Окупаційномовна редакторка, а згодом і ведуча одного з провідник каналів, попросили дати інтерв’ю з москальським прононсом. Відмовився відповідати. Одразу ж перейшла на українську…

Тож не треба чекати, доки рак свисне…

Джерело: Yuriy.Syrotyuk

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ