Юрій Сиротюк: За три роки влада в Україні виконала всі 144 візові вимоги і жодної вимоги Майдану

Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
Юрій Сиротюк, директор аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»

Плебісцит крові… Події 1 грудня 2013 року моїми очима. Мільйон людей рушило від Шевченка до Майдану. В сукупності цей мільйон був серцем і волею нації. Поодинці – мільйон індивідуумів, які кожен по-різному уявляв те, як мають розгортатися події. Були ті, хто йшов на повстання і війну, відповідно приготувавшись, були ті, хто обстоював ненасильницький спротив-танці, були ті, хто просто прийшов з родинами, щоби виступити проти розгону студентської акції. І ці різно налаштовані люди стояли разом. Хтось готовий був воювати і виживати, а хтось мимоволі міг стати жертвою війни, бо був усього лише цивільним протестувальником.

Серцем я був за «двіжувальників» (зрештою вже на Помаранчевій революції ми нарізали дерев’яних дубців, підняли червоно-чорний прапор і розкручували двіжуху, але тоді перемогли танці), а розум вистукував Франкове «кожен помни, що на тобі міліонів стан стоїть, тож за долю міліонів мусиш дати ти одвіт». Ключове завдання було будь-якими способами досягти хоча б проміжної мети – скинути Януковича і його посіпак.

Енергію мільйону, яка до вечора могла розтектися по домівках і квартирах, можна було розтратити. А її необхідно було зберегти і матеріалізувати. Мільйон на вулиці міг простояти холодної пори не більше 5-6 годин. Потрібно було відвойовувати простір Революції. Тому, прийшовши на Майдан, ми з групою побратимів (озброївшись ломіком), пішли в напрямку Будинку Профспілок. Дорогою зустріли Ярослава Дубневича, який намагався нас зупинити і був відісланий в потрібному напрямку.

Ломик став нашою універсальною ключницею. Охоронця, який був дуже наполегливий у виконанні своїх обов’язків, вдалося вгамувати мовою жестів. Години три пішло на те, щоби повиймати очі системи спостереження, вмонтованої на кожному поверсі і зачистити приміщення. Доповіли керівництву, що штаб Революції звільнено. Паралельно дізналися, що звільнено Київраду та наші побратими завели людей у палац Свободи (колишній Жовтневий) та про те, що щось відбувається на Банковій. Довелось спочатку збігати на допомогу Павлу Кириленку у палац Свободи і відвоювати для революції приміщення під казарми, обігрів і харчування. Після дискусії з міліцією і керівництвом Палацу Свободи будівля стала таки нашою.

В цей час на Банковій йшов двіж. Частина Майдану пішла на штурм, інша частина – побігла зупинити штурм, вважаючи, що це може негативно вплинути на продовження Революції. Усі дивилися на нас, тодішніх депутатів, як на арбітрів, а ми відчували свою відповідальність за кожного і за загальний вислід справи. Хоч влада свідомо поставила, як жертовних ягнят спереду ВВешників, яких легко змели протестувальники, декількагодинний штурм результатів не дав. І тут звинувачувати тих, хто намагався зупинити штурм, не правильно. Штурм не вдався не тому, що хтось заважав, а тому що наступаючі мали меньше сил і засобів. Зрештою, як потім з таких же причин не вдався штурм на Грушевського і трагедією закінчився штурм на Інститутській.

Не применшуючи жодним чином тих подій, які щоразу підігрівали революційний градус і не лишали жодних шансів на будь-які договорняки. Коли ми прибігли на Банкову, по дорозі на зустріч бігли закривавлені й побиті люди. Вже на Банковій жорстоко був побитий «Беркутом» Андрій Міщенко, а згодом серйозну травму голови отримав Олексій Кайда.

Кругом був дим, гумові гранати. Думки майданівців були діаметрально протилежними. Одні звинувачували інших чи то в боягузстві, чи то в провокаціях. З’ясовувати, хто правий, хто винний не було часу. Ми стали живим щитом між людьми (зрештою, депутати-«свободівці» ніколи не ховалися за спинами) і «Беркутом».

Десь за годину ми з частиною хлопців вирішили реалізувати ще один задум. Ще у 2004 мріяли звалити Леніна, тому вирішили не гаяти час і зробити це Першого Грудня. На жаль, відповідного реманенту не було. Драбина виявилася закороткою, а лебідка заслабкою. Наступ «Беркуту» збоку Володимирської вдалося зупинити, а от друга хвиля – збоку Бессарабки – змела протестувальників.

Було багато затриманих. Декого вдавалося виривати з рук Беркуту. Найбільше вразило те, як беркутівці залишили своїх поранених і тікали в палаючому «пазику» вверх по бульвару Шевченка. Ми тоді не робили голослівних заяв, що обов’язково знесемо Леніна. Ми підготувалися і зробили це через тиждень.

Тим часом, Революційний Козацький табір мусів бути відповідно облаштований. Треба було подумати і про тепло і про їжу, і про гігієну. Не допустити мародерства, облаштувати внутрішню охорону і безпеку периметру. Попереду було ще три виснажливих місяці Революції, на якій нам довелося бути чорноробами. Нічні чергування. Денні акції. Парламент. Майдан. Суди.

Не хочеться сьогодні бути суддею між танцювальниками і ультрареволюціонерами, в нашій майданній Армії бути і ті, і ті. І хлопці з залізом, і дівчата, і жінки миротворці. Ми мусили зберегти єдність цієї армії. Зрештою, не перемогли ні танці, так як і не вдався успішний двірцевий штурм.

Як людина, яка несе частку відповідальності за ті події, вважаю, що рано чи пізно буде покарано балаболів, які заради сіюмінутної слави вели народ на убій Мирних облог, а потім миттєво злягали з інфарктами. В УПА нагорло карали командирів, що призводили до даремної непотрібної смерті.

Нині, як і тоді, переконаний, що Революція – це не лише глобальний двіж, а передусім жорстка дисципліна і єдиначаліє. Це тверда рука Хмельницького і Коновальця, а не Чорна Рада і кривавий переділ власності. Революція – це не все спалити, а докорінні зміни на користь більшості, на користь української нації.

Перелом Революції пішов середнім шляхом. Парламентським. Не знаю, добре це, чи погано, але так було. Ключовим поштовхом для падіння режиму була недооцінена поведінка тодішнього віце-спікера Руслана Кошулинського. Саме його постава і позиція, та боягузство Януковича штовхнули до падіння картковий будинок Януковича.

Пройшло три роки. Влада в Україні виконала всі 144 візові вимоги і жодної вимоги Майдану. Янукович – свідок у справі вбивств на Майдані, а ми –підозрювані у справі Захисту Конституції. Це – найкрасномовніша відповідь, кого захищає, і кого ненавидить нинішній режим. В Україні реставровано всі основні риси режиму Януковича, реабілітовано злочинців, переатестовано беркутівців (вони тепер головна опора нинішнього «Захарченка»/Авакова). Тому Революцію неодмінно буде продовжено. Але також революцію варто успішно завершити, щоб її результати були незворотніми. Бо ж історію пишуть переможці…

Джерело: Yuriy Syrotyuk

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ