Письменник, живе у Львові

Юрій Винничук: Чи ж ті пісні я співав, коли колихав свого сина

Юрій Винничук, письменник
Юрій Винничук, письменник

Коли я колихав свого синочка, то співав йому усілякі пісні.

І «Ніч яка місячна», і «Ще не вмерла», і «Як з Бережан до кадри січовики манджали». І «Місяць на небі, зіроньки сяють», і «Ти не моя, і брови чорні милує інший, а не я» (Стефця Руданського). І «Забудь мене, дівчино мила» (того самого Стефця, який, курди молі, рятував життя кримським пройдисвітам і, заразившись холерою, помер у 40 років, а тепер його могила у Ялті занепадає)». І «Червону калину», і «Гей там, на горі», і «Заграй ми, цигане старий» (Сидора Воробкевича).

Часом і батярські співав, бо ж воно й так ніц не розуміло:

«Сидит баба на бальконі, наставила ноги голі,
І встидно, і видно, як хулєра!».

Альбо:

«Сидів-єм під паркАном і срав-єм макарАном.
А вийшов дзяд горбатий і зАбрав то до хати.
Гойрам, таріді гойрам,
Таріді гойрам,
Таріді айн, цвай, драй!
Гойрам – крівця ллється,
Гойрам – Львів сміється!
Таріді айн, цвай, драй!

Сидів під кипарисом і бавився з тигрисом.
А тигрис – то є тигрис. Кавалок дупи вигриз».

Але співав і свої пісні:

«Плакала і зітхала тіла твого сопілка», «Гандзюльку», «Є такий світ, де усе навпаки» (з репертуару Стефка Оробця на «Червоній руті»), «Львівське пиво – то є кляса», «Чорна кава» (з репертуару Віктора Морозова), або «Чалить човен до причалу Та так сумно і печально Твоє серденько причалює До мого одчаю» (це вже з мого).

Одне слово, розважався. Але їдного разу дитинча само собі замовляє: «Сікіля!». Воно ще балакати не вміло, але як взяв го на руки, то: «Сікіля!». Не знаю, що робити. Жодного «сікіля» не знаю. Пробую і те, і се, а воно – нє! «Сікіля!». Паніка – починає протестувати, дригаючи ніжками. І навіть губки надуває від образи, що тато такий тупий.

Але часом буває – сходить просвітлення. Японці тото називают саторі – осяяння. Ну, і зійшло на мене саторі. Я згадав пісню на слова Богдана Стельмаха, яку теж безліч разів малому співав: «Звідкіля їде весілля». І то було тоте «Сікіля!».

Я заспівав – і враз цяпусь очка склепив і поринув у свої лише йому відомі марева. І відтоді я вже мав святий спокій. Іно співаю «Сікіля» – умиротворення і блаженство.

Не думаю, що коли тепер цю пісню виконує «Піккардійська терція», хтось засинає. Але тепер си думаю. Ото виросте, а у підсвідомості, чого доброго, залишиться: «Нам не зашкодить чарка вина – будьмо здорові, пиймо до дна». При тому, що він ще жодного разу не видів, аби татуньо пив вино чарками, бо завше келихами.

О-ой-ой! Може, тре було співати: «Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота»?

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ