Життя в путінських «республіках»: спати можна, лише загородивши вікна меблями

Донбас, війна
Bild продовжує серію репортажів про повсякденне життя населення в «народних республіках» Донецька і Луганська

Свою історію про життя на окупованому Донбасі німецькому виданню Bild розповіла переселенка з Луганська. Ця стаття стала продовженням серії репортажів про будні мешканців фейкових путінських республік.

Марія, 30 років, походженням з Луганська. Її 60-річний батько вже на пенсії, але працює охоронцем неповний робочий день. Разом з чоловіком Марія заснувала приватну комп’ютерну компанію, яка надає програмне забезпечення. Пара з двома дітьми нещодавно переїхала з окупованої території до готелю. Життя в Луганську не гарантувало жодного майбутнього для них, каже мати двох дітей.

Особливо моторошно згадувати Марії про часи війни.

«Ми влітку 2014 року жили під обстрілом», – каже українка. З балкона вони з чоловіком могли спостерігати за боями. Тільки загородивши меблями вікна і двері, вони лягали спати.

«Я особливо пам’ятаю, як одного разу змушена була сховатися в підвалі», – зазначає Марія.

Зі «швидкістю світла», під свист 152-мм снарядів над головою вона тікала з квартири: «Мій чоловік подумки мене вже поховав кілька разів. Він уявляв собі, як буде змушений відкопувати мої останки з-під уламків».

Вода, електрика та їжа були майже недоступні навіть після бомбардування. У східній частині міста воду ще й досі подають лише вранці та ввечері.

«Зараз її так мало, що водонагрівач не вмикається. Через низький тиск води не працює пральна машина», – пояснює Марія складну ситуацію. Крім того, ліфти вже довгий час також не працюють.

«Половина успішного бізнесу закрилася. Багато великих мереж, як-от McDonalds і «Мегаспорт», залишили місто. Довгий час у нас були проблеми, щоби дістати бензин. Пізніше він з’явився, але дуже поганої якості», – розповідає програмістка.

«Нічого з того, що є в нормальному місті, тут немає. Від автозапчастин до пошти й банків – нічого не працює. Потяги не ходять, єдиний спосіб добратися в неокуповану Україну – власним автомобілем», – описує жінка ситуацію.

І продовжує: «Більшість харчових продуктів та побутових виробів – з Росії та дуже низької якості». Хороші продукти або дуже дорогі, або їх взагалі немає в «республіці».

«Мій батько не може використовувати свою дисконтну карту, щоби придбати препарати проти астми. Хороших ліків вони не дають, я мушу везти їх із України. За рік, поки йому довелося жити без основних лікарських засобів, його стан значно погіршився», –розповідає Марія.

Українська валюта повністю зникла, всюди в обігу тільки рублі: «Заробітну плату та пенсії перерахували за обмінним курсом 1 до 2, але це не відповідає реальному обмінному курсу. Люди тепер отримують набагато менше».

В інтерв’ю вона оцінює своє становище песимістично: «Моє життя погіршилося. Моя сім’я і я мусили залишити Луганськ, щоб наші діти могли ходити в школу і займатися спортом. Якби не виїхали, ми також втратили б нашу компанію».

Сім’я залишила квартиру, гараж, офіс і два котеджі. Орендувати нову квартиру було дуже дорого для сім’ї, каже жінка. Батьки Марії залишилися в Луганську. Навіть дідусь, ветеран Другої світової війни, був занадто старий для переїзду.

Батьків Марія відвідує рідко. Нове помешкання – за 400 км від старого. Та й добиратися до Луганська з українського боку небезпечно: «Часто обстрілюють, люди і машини підриваються на мінах». Поїздка довга, дорога і складна.

Через Росію подорож триває 24 години. Треба пройти через чотири митниці та подолати близько 1000 км. Це дуже тяжко для дітей і людей похилого віку. Щоби відвідати родину, потрібно приблизно від чотирьох до п’яти тисяч гривень, тобто 140-180 євро.

«Ми виходили з міркувань безпеки, – зазначає Марія. – По-перше, тому що жили у так званій народній республіці на передньому краї, біля фронту. По-друге, вже не такий безпечний і Луганськ. Там немає правової системи. Щодо питань безпеки, то в того закон, хто має більшу зброю».

«Ті, що при владі, можуть прийти з обшуком і перевернути весь твій будинок. Тебе можуть просто застрелити і поховати в лісі. Можуть просто кинути гранату на твій балкон. Неконтрольоване зловживання зброєю тут часто приписується окремим озброєним злочинцям. Я навіть не можу залишити своїх дітей дома в Луганську і кудись сама вийти», – резюмувала Марія.

Примітка Bild: із міркувань безпеки всі респонденти, які дали інтерв’ю, побажали залишитися анонімними. Їм загрожує тюремне ув’язнення або й гірше, якщо їхні розповіді стануть відомі місцевій владі.

Читайте: Життя під кулями на Донбасі: «Вона просто помирала, а я нічого не міг зробити»

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ