Зоя Казанжи: Я боюся подзвонити міфічному майору Тищенку

Зоя Казанжи, медіаексерт, блогер, екс-заступниця голови Одеської ОДА
Зоя Казанжи, медіаексерт, блогер, екс-заступниця голови Одеської ОДА

Майор Тищенко (прізвище змінене) жив у трубці мого телефону. Звідки у нього був мій номер —  не знаю. Влітку 2014 року мій номер був у багатьох. Не всім, на жаль, можна було допомогти.

Але майору Тищенку треба було допомагати неодмінно. Йому було потрібно все —  від дроту до бульдозера, від їжі до бронежилетів. Він відправляв гінця із «заявкою», де були нескінченні переліки лопат, ліхтариків, ізоляційної стрічки, термосів — та багато всього різного, про що знають всі, хто тоді зрозумів, що армії у нас немає.

Я брала список і починала обдзвонювати. Спочатку друзів і знайомих. Потім незнайомих, але впливових, представляючись «обладміністрацією». І чесно говорила, що зараз буду використовувати адмінресурс і телефонне право.

Практично завжди йшли назустріч. Я тоді дізналася багато нового про те, де, наприклад, взяти багато-багато клаптиків для маскувальних сіток. Або тонну дроту.

Але майора Тищенка я не бачила ніколи. Він жив у трубці мого телефону. Він весь час щось добував, шукав, просив, пояснював. І я, не розуміючи, куди бігти, кидалася бігти.

Я знала його голос і навчилася вгадувати його настрій за інтонаціями. Але всякий раз, коли він дзвонив, в трубці звучало: «Доброго здоров’я! Це майор Тищенко».

Я просто ніколи в житті не зустрічала наполегливіших людей.

А потім майор Тищенко мені сказав:

— Ми через три дня їдемо.

— Куди? — нерозумно перепитала я.

— На схід. Але я не тому дзвоню, щоб це повідомити. Хоча і це теж. Не у всіх моїх хлопців є бронежилети. Мені потрібно 200 штук.

За бронежилетами я вирушила до Ігоря Палиці, тодішнього голови Одеської ОДА.

Бронежилети він купив. Наступного дня. І потім купував їх регулярно.

За день до від’їзду «на схід», хлопці з частини приїхали забирати бронежилети.

Палиця з нами майже посварився, відмовляючись виходити і вручати бронежилети перед будівлею обладміністрації:

— Та не хочу я цього ідіотського піару. Вони на війну їдуть, а я там буду красуватися!

Я не пам’ятаю, якщо чесно, був він там чи ні, коли хлопці перевантажували броніки. Я не пам’ятаю, умовили ми його чи ні.

Але я стояла і спілкувалася з хлопцями майора Тищенка, які приїхали за амуніцією. Один, років 25, був зі смішною кіскою і татухою на потилиці. До війни працював офіціантом. Прийшла повістка. Пішов. Завтра їхав на війну.

Другий — тренер із фітнесу. Я аж обімліла, якщо чесно. На війну вирушали офіціант і тренер із фітнесу. Хороші, спокійні, красиві хлопці. Накачані м’язи, військова форма — чисто тобі американські Рембо.

Потім майор Тищенко подзвонив звідкись з-під Маріуполя. Сказати, що він був засмучений, не сказати нічого…

Повторюся, це було літо 2014 року. Ні досвіду, ні знань, ні достатньо техніки і зброї, тих самих бронежилетів…

— У мене немає загиблих, — кричав він у трубку через якийсь час. І я плакала тут, в Одесі, від радості, що вони все живі. І той хлопець з кіскою, і той, з накачаними на тренажерах м’язами…

І я регулярно чула в трубці майора Тищенка канонаду, або як це називається? І нерозумно питала:

— Стріляють?

І він спокійно відповідав:

— Ну да, стріляють. Весь час стріляють.

І одного разу зізнався:

— Якби не добровольці!.. Армію витягують добровольці. Ми би без них не впоралися. Вони воюють так, що земля горить під ногами. Це такі пацани, ти навіть не уявляєш!.. Справжні!

Потім майор Тищенко зі своїми хлопцями повертався на ротацію. Потім їхав знову.

Дзвонив все рідше. Ми просто розмовляли. Наче все необхідне у них вже було.

Мене закрутили справи і якісь божевільні рухи, в яких ти починаєш брати участь, працюючи в ОДА. І я навіть не помітила, як дзвінки припинилися зовсім.

І тепер я боюся набирати номер його телефону.

Залишити коментар

БЕЗ КОМЕНТАРІВ