Зен Антіпоп, блогер

Я аж ніяк не проти того, щоб представники будь-яких народів та національностей мали можливість у той чи інший спосіб плекати свої мови в Україні. Це право гаратується їм українською Конституцією.

Але з іншого боку я категорично проти того, аби якась з інших мов замінювала собою державну українську мову або обмежувала чи звужувала її всебічне використання в усіх сферах життя в Україні.

Жоден український закон не зобов’язує українця знати будь-яку іншу мову, окрім держвної. А це означає, що нормальною мовною ситуацією в країні вважатиметься така, за якої людина, знаючи ЛИШЕ українську зможе ПОВНОЦІННО функціонувати, спілкуватися, отримувати інформацію тощо.

Чи поточна ситуація є такою? На жаль, ні! Сьогодні українець, включаючи телевізор чи радіо, відкриваючи український веб-сайт чи мобільний застосунок, звертаючись до органів влади чи у приватні компанії, телефонуючи на гарячу лінію чи заходячи до ресторану, у багатьох випадках не бачить чи не чує української мови взагалі, або ж спершу чує якусь іншу мову, або ж одночасно з українською чує ще якусь іншу в межах того самого інформаційного потоку тощо. Тож, виходить, що без знання тієї іншої мови, на сьогодні в Україні повноцінно функціонувати де-факто неможливо.

І та «інша» мова чомусь завжди одна і та сама. Я навіть не казатиму, що це мова окупанта та агресора. Хай би це навіть була мова найкращого друга  – це нічого б не змінило в самому принципі: то є ІНША мова, вона НЕ УКРАЇНСЬКА. Отже, чому якась інша мова має підміняти собою мову цієї країни повністю або частково?

Так бути не повинно. А отже, політика української держави у мовній царині має бути такою, аби було дотримано цього простого принципу: БУДЬ-ЯКА ЛЮДИНА В УКРАЇНІ ПОВИННА МАТИ ЗМОГУ ПОВНОЦІННО ФУНКЦІОНУВАТИ, ЗНАЮЧИ ЛИШЕ УКРАЇНСЬКУ МОВУ.

Якщо цей принцип буде дотримано, все решта може бути яким завгодно. Хай російської чи будь-якої іншої мови буде стільки, скільки комусь потрібно. Головне, щоб та інша мова НЕ ЗАМІНЮВАЛА собою державну мову.

І зрозуміло, що все в Україні повинно бути україномовним ЗА ЗАМОВЧУВАННЯМ. Тобто обслуговуючий персонал має звертатися спершу українсько до всіх, а переходити на інші мови лише за спільним бажанням клієнта та працівника (працівник МОЖЕ знати іншу мову, але НЕ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ навіть згідно поточного законодавства); веб-сайт має завантажуватися спочатку українською мовою, а іншомовні версії мати ЗА БАЖАННЯМ власника веб-сайту; всеукраїнські ЗМІ не повинні подавати інші мови без перекладу на українську тощо.

Про державні органи, їхніх представників тощо я навіть не кажу. Для них у спілкуванні всередині країни з українськими громадянами не повинно взагалі існувати іншої мови, окрім державної.

Як має бути реалізований цей принцип? ЯК ЗАВГОДНО. Якщо для цього потрібні закони  – хай будуть закони. Якщо потрібна добра воля держорганів та приватних організацій  – хай буде так. Але якщо доброї волі бракує, має втрутитися українська держава з її регуляторними та контрольними функціями.

Ну і, звісно, головним чинником має виступити сама українська спільнота  – тобто всі ми. Якщо ми будемо повсякчас домагатися від державних та приватних інституцій дотримання цього простого принципу, якщо ми самі якнайширше використовуватимемо українську як в побуті, так і в роботі  – кожен на своєму місці, тоді питання розв’яжеться саме по собі.

Ще раз підкреслю: все це не стосується мови побуту. У приватній обстановці будь-хто може використовувати будь-яку мову без обмежень  – це природньо. Але ті, хто обирає приватне спілкувння недержавною мовою, мають усвідомити, що Україна загалом не повинна підлаштовувати всю себе під цей ваш вибір шляхом звуження використання української мови або шляхом підміни української мови неукраїнською.

Джерело: Zen Antipop

БЕЗ КОМЕНТАРІВ